Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Арлан — ще той покидьок, — запевнив Дідіш.

— Дограєшся, — застерегла Олив. — Не можна так казати.

— Нічого страшного, — заспокоїв капітан. — Я нікому не скажу. Тут усі свої хлопці.

Він погладив Олив по сідницях. Їй полестило, що її зарахували до своїх хлопців, тож вона сприйняла капітанів жест як знак дружби, поширений між самцями. Обличчя в капітана почервоніло.

— То їдьмо з нами, капітане, — запропонував Дідіш. — Вони точно будуть вам раді.

— Так, — підтримала Олив, — це буде весело. Ви нам розповідатимете історії про пригоди піратів, і ми будемо грати в абордаж.

— Чудова думка! — сказав капітан. — А ти певна, що досить сильна для цього?

— О, я зумію! — сказала Олив. — Помацайте мої м’язи!

Капітан притягнув її до себе й помасажував плечі.

— Згодиться, — схвалив.

Говорив він через силу.

— Але ж вона дівчинка, — сказав Дідіш. — Вона не може битися.

— З чого видно, що це дівчинка? — запитав капітан. — Часом не через оці дві маленькі штучки?

— Які штучки? — запитав Дідіш.

— Та оці... — відповів капітан і торкнувся Олив, щоб показати.

— Не такі вже вони й маленькі, — зазначила Олив.

Відклавши баклана, вона випнула груди, аби було краще видно.

— Так, справді, — пробелькотів капітан. — Не такі вже й маленькі.

Він жестом покликав її до себе.

— Якщо будеш кожного ранку за них тягти, — сказав він, понизивши голос, — вони стануть ще більшими.

— Як? — перепитала Олив.

Дідішу не подобалося, що капітан став багряним і що на його лобі випнулися вени. Знітившись, він відвів погляд.

— Ось так. — сказав капітан.

Дідіш почув, що Олив стала плакати, бо капітан її вщипнув. Вона відбивалася, але він її тримав і робив боляче. Тоді Дідіш схопив рупор і з усієї сили дав капітанові в мармизу. Той відпустив Олив, лаючись.

— Забирайтеся звідси, малі бешкетники!.. — гримнув він.

На його обличчі було видно слід на тому місці, куди влучив Дідіш. По щоках Олив котилися великі сльози; вона трималася за груди в тому місці, де її вщипнув капітан. Олив спустилася по залізній драбині. Дідіш попрямував за нею. Він був злий, розлючений і роздратований, хоча сам не розумів чому. Проте мав відчуття, що його пошили в дурні. Капітан дав копняка бакланові, той пролетів над головами в дітей і впав на палубу. Олив присіла й підібрала пташку.

Дівчинка все ще плакала. Дідіш обійняв її за шию, іншою рукою відкинув її жовте волосся, що прилипло до мокрого обличчя, і поцілував так ніжно, як тільки міг, у щічку. Олив перестала плакати, поглянула на Дідіша й опустила очі. Вона притискала до себе баклана, а Дідіш пригортав її.

VI

Анжель піднявся на палубу. Корабель вийшов у відкрите море. Вітер гуляв по ньому вглиб і вшир, утворюючи хрест — явище цілком нормальне, адже володіння папи починалися паплизу.

Анна і Рошель саме зачинилися в одній зі своїх кают, і Анжелеві захотілося піти звідти. Проте думати про щось інше було складно. Анна був з ним так само добрий. А найжахливішим було те, що Рошель теж. Але вдвох у каюті вони лишилися не для того, щоб його обговорювати. Вони взагалі не збиралися розмовляти. Не збиралися... А може, й так. Можливо, вони збиралися.

Серце Анжеля закалатало, бо він уявив Рошель без нічого — там внизу, у каюті з Анною. Якби це було не так, вони б не стали зачиняти двері.

Ось уже кілька днів як вона дивиться на Анну так, що Анжелеві стає неприємно. У неї в очах той самий вираз, що в Анни, коли він цілував її в машині: очі затоплені, жахливі, ошалілі, з повіками, що наче мертві квіти з ледь пом’ятими, пористими й напівпрозорими пелюстками.

Вітер співав у крилах чайок і чіплявся за предмети, що виступали за палубу корабля, лишаючи на кожному виступі хвостики туману, наче оперення Евереста. Сонце сліпило очі, відбиваючись в миготливому, подекуди білому морі. Пахло раґу з морської корови й морепродуктів, дозрілих на спеці. Машинні поршні стійко товкли, і корпус корабля регулярно вібрував. Синій димок піднімався через вентиляційні отвори над штахетчастим дахом машинного відділення, і його відразу розсіював вітер. Анжель спостерігав за цим. Морська прогулянка трохи розраджує: тихий шепіт хвиль, густі мазки піни на корпусі корабля, крики й шурхіт крил чайок. Анжель ніби захмелів, і, незважаючи на Анну й Рошель внизу, кров стала бігти легше й заграла в жилах, наче шампанське.

Повітря було світло-жовтим, чистим, блакитно-бірюзовим. Риби так само час від часу стукалися об борти корабля. Анжелеві хотілося б спуститися глянути, чи не лишають вони небезпечних вм’ятин у старій обшивці. Але він відігнав цю думку, у нього перед очима вже навіть не стояло видіння Анни й Рошель, бо вітер смакував чудово, а матова просмолена палуба блищала тріщинами, ніби жилками-нервюрами на примхливих листочках. Анжель пішов на ніс корабля, щоб спертися там на поруччя. Там уже були Олив і Дідіш, звісившись, вони дивилися на дивовижні снопи піни, що, ніби білі вуса, липнула до підборіддя судна — цікаве місце для вусів. Дідіш усе ще обіймав Олив за шию, вітер куйовдив волосся дітей і щось наспівував їм у вуха. Анжель зупинився і сперся біля малих. Помітивши присутність незнайомця, Дідіш кинув на нього недовірливий погляд, що поступово м’якшав. На щоках в Олив Анжель зауважив сліди висохлих сліз; вона трішки схлипнула наостанок, затуливши личко рукавом.

— Ну як? — запитав Анжель. — Вам тут подобається?

— Ні, — відказав Дідіш. — Капітан — старий бик.

— Що він вам зробив? Прогнав з капітанського містка?

— Він хотів зробити боляче Олив, — відповів хлопчик. — Він ущипнув її там.

Олив приклала руку до враженого місця і виразно схлипнула.

— Мені все ще боляче, — сказала вона.

— От старий покидьок, — обурився Анжель.

— Я дав йому гучномовцем по пиці, — зауважив хлопчик.

— Так, — підтвердила Олив. — Це було кумедно.

Вона тихенько захихотіла. Анжель і Дідіш теж засміялися, уявивши капітанову мармизу.

— Якщо він знову візьметься за своє, — сказав Анжель, — кличте мене. Я йому начищу пику.

— Ви — то інша річ, — завважив Дідіш. — Ви — друг.

— Він хотів мене поцілувати, — сказала Олив.