Ньюбі Райтер - Пригоди бабусі та Натусі. Книга 3. Новий ворог, Ньюбі Райтер

Розділ 17. Знову на пошуки?

Надворі вже вечоріло. Ворота школи були зачинені, та для пса-привида та могутньої чарівниці це не стало перепоною. Проте подолавши її, друзі зрозуміли, що то були лише квіточки.

Адже щойно вони потрапили на шкільне подвір’я, з-за кущів вибігло троє вовків. Вони зловісно гарчали, а їхні очі були неприродно червоними.

– Звідки тут ці звірі? – отямився від першого шоку Герцог.

– Мабуть, це справа рук нашої ворогині, – відповіла бабуся. – Думаю, що так просто в середину школи нам не потрапити.

– Гадаю, я з ними зміг би впоратися, якби не моя прозорість.

– З цим я тобі допоможу. Є у мене таке закляття, яке із привидів робить живих істот. Але діє воно лише п’ять хвилин. Як гадаєш, часу тобі вистачить?

– Більш ніж достатньо, – заспокоїв її пес.

– Готовий? – перепитала Ельвіра.

– Готовий! – відповів той і через декілька секунд прозорість його тіла почала зникати, а сам пес відчув прилив небаченої сили та бадьорості.

Не довго думаючи, Герцог побіг у напрямку до вовків, схопив одного з них за вухо і потягнув за кущ. Той від несподіванки розгубився і завив щосили. Інші, побачивши, що їхнього ватажка атакують, кинулися йому допомагати. Та пес не здавався. Він відчував магічну енергію, що розтеклася його жилами, і не хотів марнувати жодної її краплини.

Бійка була запеклою. Бабуся нічого не могла розгледіти. Вона вже почала перейматися, що Герцог не справляється і хотіла бігти йому на підмогу. Але раптом з-за куща почулося жалібне скавучання. Ще через декілька секунд звідти вискочили усі три вовки й побігли у протилежний від чарівниці бік.

За ними вийшов, шкандибаючи, й Герцог. Суперникам все ж вдалося пошкодити його ногу. Ельвіра приклала руку до поранення, і з неї полилося жовте сяйво. Рана затягнулася швидко, але пес почав прозоріти — дія закляття проходила.

– Ой і не легко буде нам у школі, – мовила бабуся. –

 Передчуваю ще не одну перешкоду на нашому шляху.

Виявилося, що вона мала рацію. Щойно друзі добігли до внутрішнього подвір’я, як перед ними з дверей та вікон будівлі почали плестися ліани. Вони поступово розповзалися по стінах школи й унеможливлювали друзям подальший рух. Двір зараз нагадував якісь джунглі.

Ельвіра похитала головою, замислилася на хвилинку, а потім прошепотіла декілька слів. Після цього в її руках з’явилося мачете.

– Ось це нам і допоможе дістатися усередину, – войовниче мовила вона і почала проторювати собі шлях до школи.

Герцог біг за чарівницею, захоплюючись її неймовірною енергійністю, з якою вона вимахувала величезним закрученим ножем та вирубувала чарівні ліани.

Не пройшло і пів години, як друзі нарешті дісталися до вхідних дверей. Бабуся змахнула піт з чола і присіла трішки відпочити.

– Фух, – видихнула вона, – давно я так завзято не працювала! Зараз трішки посиджу, наберуся сил і заходимо всередину.

– Передчуваю ще одну загрозу за цими дверима, – принюхався пес. – Нам потрібно бути дуже обережними.

За дверима школи у просторому холі панувала тиша. Друзі насторожилися. Така відсутність будь-якого звуку не вселяла довіри. І не дарма. Адже десь з останнього поверху почувся шум прибою.

– Дивний звук як для школи, чи не так? – запитала бабуся.

Герцог насторожився.

– Не подобається він мені! Треба ховатися!

– Але куди?

Відповісти пес не встиг, адже зі сходів уже летів бурхливий потік солоної води. Величезна хвиля підхопила чарівницю з

напарником та понесла коридором. Їх то накривало з головою, то кидало у різні боки й несло до воронки, що утворилася посередині вестибюлю.

– Треба знайти щось, за що можна втриматись! –виринаючи, викрикнула Ельвіра. – Інакше, нам не врятуватись!

– Зрозумів! – махнув лапою Герцог. – Бачу попереду двері їдальні, тримаймося!

Він схопився зубами за ручку. Бабусю віднесло трохи далі, але вона все ж змогла вхопитися за рукомийник. Вода сповільнювала свій хід і поступово зникала у воронці. Через декілька хвилин мокрі та виснажені друзі стояли посеред холу. Пес стріпував із себе залишки води, а чарівниця викручувала розтріпане волосся.

– Так ми ще добу до актової зали добиратимемось, – сказала вона, скрутно похитавши головою. – Нам потрібна підмога. Покличемо мою онучку. Бачу, без неї нам цей квест не пройти...

– Але як ми її без телефону викличемо? – поцікавився Герцог.

– За допомогою магії, звісно, – посміхнулася Ельвіра.

Вона начаклувала невеличку хмарку, прошепотіла їй дещо і та, вилетівши з відчиненого вікна школи, плавно поплила в бік бабусиної багатоповерхівки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍