Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Розділ 10: Вечеря і залицяння

Ноель

Сьогодні Міра мене відштовхнула. Знову. Та я не буду засмучуватись — драматичні пориви їй личать, навіть коли спрямовані проти мене. Вона ще не знає, що все вже вирішено. Вона — моя істина пара. Хай навіть не дракониця, хай навіть її тіло не резонує на кожне моє слово, як це було б у нас із нею — правильною, пробудженою. Але ж Ава не помиляється. І якщо вже вона звела наші шляхи — хто я такий, щоб сумніватися?

У мене достатньо часу. І головне — я поруч. Закохати в себе дівчину? Це справа техніки. Часу. І трохи таланту. А з цим у мене, як відомо, все добре.

На шляху до своїх покоїв я зустрів Марува.

— Приведи до мене Хоуп, — кинув я без пояснень.

Він трохи здивувався — звісно, здивувався, я ж не звик пояснювати свої рішення, та й не всім дано їх зрозуміти. Але послухався. Він завжди слухається. І правильно робить.

Що краще розтоплює жіноче серце, ніж маленька, мила дракониця? Особливо якщо вона щира, смішна і прив’язується з першої хвилини. Міра не встоїть.

Коли я нарешті сів у своєму кабінеті — о, мій кабінет уже мав би наліпити попередження на килим через мої нескінченні кола — з’явилась вона. Хоуп. Маленька, обережна. Зазирнула в двері, наче боялась, що зараз її з’їдять.

— Привіт, крихітко, — я посміхнувся, як міг тільки я: щиро, тепло і водночас трохи театрально. Але ж дітям подобається театр. — Заходь. У мене є для тебе великий секрет.

— А де дядечко Ейнар? — прошепотіла вона, несміливо, як завжди.

— Він відпочиває. Трохи прихворів. Але не хвилюйся, я тепер новий верховний дракон.

— Це ти вмієш літати?! — в її голосі стільки захвату, що я мимоволі всміхнувся ще ширше.

— Ще й як, — розвів руками, зобразивши розмах крил. — Мій дракон — величезний.

— І я зможу його побачити?! — Хоуп аж підстрибнула на місці.

— Ну звісно. Обов’язково.

— А який секрет?

— У мене є наречена, — прошепотів я з усією змовницькою серйозністю. — Але вона не дракониця, як ти.

— Ну звісно ні! — засміялася Хоуп. — Бо я одна дракониця, що є! Це ж не секрет.

— А ось і помиляєшся. Секрет у тому, що вона не знає, що вже моя наречена. Допоможеш мені їй сподобатись?

— А як?

— Дуже просто. Їй тут самотньо. А якщо в неї з’явиться хоч одна знайома дракониця, вона залишиться. А там, гляди, й покохає мене.

— Це легко. А як її звати?

— Міра. Її звати Міра. Хочеш повечеряємо разом?

— Тільки не клич тих дурних хлопчаків, з якими я вчуся, — насупилася Хоуп. — Дядько Ейнар завжди їх звав, а вони кидаються в мене фруктами.

— Ні, сьогодні тільки ми втрьох. Без фруктових атак, я обіцяю.

— Домовилися! — вигукнула вона й зникла з кімнати, як маленький вихор.

Так, мій план може видатися банальним. Залучити дитину — не найвитонченіший хід. Але мета виправдовує засоби. А я, як відомо, не звик програвати. Особливо, коли йдеться про серце тієї, що має належати мені.

Міра — це виклик. Але не з тих, що ламають. Вона з тих, що загартовують азарт. Вона як скеля — хтось об неї розіб’ється, а хтось — викарбує на ній своє ім’я. І я вже тримаю в руці молот.

Їй просто потрібен час. І правильні акценти. Вона втомлена, розгублена, сама. А я і є її  опора. Хай навіть вона цього ще не розуміє.

Я маю бути поруч, але не нав’язливо. Сильний, але не давлячий. Турботливий, але з ноткою недосяжності. Вона має тягнутися до мене, мріяти про мою увагу, жадати мого погляду. І кожен раз отримувати її — як нагороду. Як милість.

Може, варто влаштувати бал. Неофіційний, звісно. Просто привід зібрати всіх — і побачити, як вона виглядатиме в сукні, яку я оберу для неї. І щоб вона побачила, що навколо мене обертається світ, але мій погляд — тільки на ній.

А ще… квіти. Але не банальні. Вогняні лілії з південного краю. Вони розцвітають лише від дотику магії. І я подарую їй одну — прямо в долоні. І скажу, що вона розкривається тільки перед тими, кого я вважаю гідними. Чи встоїть вона перед цим?

А може, показати їй мого дракона. Але не просто як тварину. Як частину мене. Дозволити доторкнутись до луски. Авгуру це сподобається. Бо, врешті, якщо вона не злякається справжнього мене — значить, уже майже моя.

І головне — її коло. Потрібно привезти близнючок. Якщо вони залишаться тут,  отже, її місце тут. Біля мене. Біля імперії, яку я будую.

Вона може не вірити в пророцтва, може опиратись долі, але хіба це важливо? Я ж достатньо терплячий. Її «ні» — це просто поки що. Її погляд, що відвертається — лише тому, що ще не наважується зізнатися собі в бажанні. І зрештою, я не поспішаю. Найкраще завжди дозріває повільно.

Міра ще сама не знає, наскільки їй пощастило, що її вибрав я.

Свічки на столі тріпотіли від легкого подиху повітря, мов передчуваючи щось важливе. Я подбав про кожну дрібницю: вишуканий посуд з рідкісного обсидіанового скла, золотисті серветки, фрукти з Південних островів, що вибухали соком, щойно їх надкушували. Страви з ароматами спецій, які не кожен зміг би розпізнати, а тим більше відтворити. Все мало бути ідеальним. Тому що Міра має бути в захваті від вечері.

Вона сіла навпроти — пряма спина, зібрані руки, напружені плечі. Її погляд сковзав по столу, по стінах, лише іноді — випадково — торкався мого. І кожного разу, коли це траплялось, я ловив себе на тому, що затамовую подих.

А потім прийшла Хоуп. Маленький вихор у світлій сукні, що була трохи завелика, і, здається, мала пару плям.

— О, як тут гарно! — вигукнула вона й одразу влізла з ногами на крісло.

— Хоуп, ми ж домовлялись: сьогодні — як справжня леді, — нагадав я м’яко, але з усмішкою.

— Ну леді ж теж люблять сидіти зручно! — відповіла вона і схопила виноград, щедро запхавши його в рот.

Міра слабо всміхнулась. Чи то з ввічливості, чи то зі здивування. Її пальці обережно стискали виделку, як зброю, яку вона не знала, як використати. Вона не сказала ні слова, коли я відсунув їй стілець, не відреагувала на комплімент. Просто сиділа, мовчала, спостерігала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍