Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Хоуп тим часом почала говорити. А точніше — видавати потік свідомості.

— А сьогодні той Імр знову кинув у мене грушу! Просто так, у голову! А потім сказав, що я «не така, як усі». І що в мене дивна мова. А ще, він сказав, що новий верховний— облізлий вуж!

Я мало не вдавився вином.

— Що?! — підняв брови я. — Хто це сказав?

— Імр. І ще Ларс з ним. Вони всі такі дурні. А Ейнар завжди казав, що я особлива. А тепер його нема щоб мене захистити, а я маленька і всі знову знущаються. Ти знаєш як це, бути одній?

Я перевів погляд на Міру.

Вона наче не знала, що сказати. Лише мовчки глянула на Хоуп, потім на мене — ніби я мав щось пояснити. І мовчки потяглась за келихом. Її пальці злегка тремтіли, та вона ховала це з дивовижною гідністю.

— Я… — нарешті проказала вона. — Я не дуже знаюся на дітях. Але ти смілива. І хороша. Не слухай їх.

— Але ж вони не зникнуть від цього! — буркнула Хоуп і хлюпнула носом.

Міра знітилась, а я стиснув пальці на підлокітнику.

Вона могла б просто обійняти дитину. Сказати щось тепле. Підтримати. Це ж не складно. Та замість цього — стриманість, обережність, ніби вона й досі не вирішила, чи хоче бути тут.

— Ці хлопці більше не скривдять тебе, — сказав я. — Я подбаю про це. Вони забагато собі дозволяють.

— Ого, ти що, їх вивезеш кудись далеко, і скинеш в жерло вулкану? — очі Хоуп заблищали.

Я посміхнувся.

— Якщо буде потрібно — то так.

Міра стиснула губи, і я побачив, як в її погляді майнула тінь — осуд? Невдоволення? Вона не сказала нічого, але її мовчання ранило більше, ніж будь-яке слово. Вона знову ставилася до мене, як до незнайомця. Як до чужого.

Це злило.

Я ж намагаюсь. Я створюю атмосферу, комфорт, затишок. Я думаю на кілька кроків наперед, планую, веду гру, де кожен хід — заради неї. А вона… сидить і не знає, як тримати ложку біля дитини, і як дивитись на мене, не наче на ворога.

Але я не зупинюсь. Вона може блукати своїми сумнівами скільки захоче, але дорога вестиме лише в одному напрямку — до мене. Бо Міра належить цьому місцю. Мені.

Просто їй потрібно ще трохи часу. І я дам їй його. Сьогодні ще не всі козирі задіяні.

Ніч була прохолодна, але я знав — саме час. Міра навіть не протестувала, коли я підійшов після вечері й просто сказав:

— Ходімо. Є дещо, що ти маєш побачити.

Вона глянула на мене з тією своєю постійною насторогою, але, що цікаво, пішла слідом. Без питань. І навіть без зітхання. Мовчки.

Ми йшли довгим коридором, потім спустилися в кам’яні переходи, де вже пахло сіном, теплом і чимось старим, як сама земля. Нарешті вийшли до стайні — на перший погляд звичайної, хіба що більша за будь-яку іншу. Тут тримали тих, кого ще не можна було випустити у вільний політ.

— Що ми тут робимо? — її голос був майже беземоційним. Але я вловив нотку зацікавленості. Зачепив.

Я відкрив важкі двері й повів її всередину. І там, у відгородженому куті, на теплому моху та оберемках трав, лежав він — грифарус. Крихітне створіння, що щойно з’явилося на світ. Ще мокре, з великою головою, блискучими очима і маленькими, непропорційними крилами, які тремтіли від першого холоду.

Міра застигла.

— Його мати не пережила пологи, — пояснив я тихо. — А він… живий. Диво, яке не повинно було статися. Але він обрав життя.

— Він… не схожий на інших, — прошепотіла вона.

— Так. У нього срібні пера, бачиш? Це рідкість. Може означати особливий дар. 

Міра повільно підійшла ближче, настільки обережно, наче боялася, що її подих може поранити це створіння. Малюк пискнув і потягнувся до її тіні, вчепившись лапкою у край покривала.

Я не міг відірвати від неї очей.

Вона дивилась на нього… ні, не як на небезпеку. І не як на чарівну іграшку. А так, наче вперше бачила щось по-справжньому чисте. І не знала, що з цим робити.

— Його треба годувати кожні три години, — сказав я. — Я можу наказати годувальникам, але… він тягнеться до тебе. Можливо, ти йому сподобалась.

Вона озирнулася. Її погляд ковзнув по мені швидко, наче не хотіла, щоб я встиг побачити емоції. Але я встиг. Там було щось… м’яке. Живе.

— Чому ти показуєш мені це? — спитала вона вже жорсткіше. Захисна реакція. Очікувана.

Я зробив крок ближче. Між нами — лише грифарус, і дихання.

— Тому що ти не холодна, Міро. Я бачу це. І ти не байдужа. Просто не дозволяєш собі відчувати. Мені здалося, тобі сподобається.

Її очі знову зметнулись до малюка, і вона опустилась навпочіпки, простягнувши руку. Грифарус пискнув, і поклав голову на її долоню.

У цей момент я відчув щось дивне. Злість, яка жевріла в мені весь вечір, розтанула. Замість неї з’явилася тривога. Бо якщо вона зараз знову замкнеться — я не витримаю.

Але вона не відійшла. Не відштовхнула його. Просто сиділа, дозволяючи тому, хто втратив матір, знайти нову опору.

І я знав — це маленька перемога.