Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Міра

— Окава чудова… Це щось неймовірне, — прошепотіла я, виходячи з карети.

Спочатку навіть не зрозуміла, де закінчується гора і починається саме місто. Усе виглядало так, ніби будівлі виросли просто зі скелі, стали її логічним продовженням — живим каменем.

А перше, що впало в око — два величезні кам’яні дракони, які охороняли ворота. Я мимоволі завмерла. Спочатку подумала: “Ого, який скульптор!” Але наступної миті до мене дійшло. О ні. Це не скульптури. Це… справжні.

Справжні дракони. Величезні, мовчазні, застиглі у вічному сторожовому сні. Мене накрила хвиля жалю. Я чулдово знала, що їх так закляло, але… їхні форми випромінювали щось більше, ніж камінь. Вони ще були живі.

Сльоза скотилася з мого обличчя ще до того, як я встигла зрозуміти, що плачу.

І раптом земля під ногами здригнулася. Не сильно, але відчутно.

— О ні… землетрус? — вирвалося в мене.

— Дивно… Тут ніколи не траплялося землетрусів, — промовив Тінь.

Ноель нічого не сказав. Просто насупився і пришвидшив крок.

Місто зустрічало нас тепло — занадто тепло. Люди усміхалися, кланялися Ноелю, кидалися квітами й словами, дехто навіть плакав. Але він ішов уперед, не озираючись.

Окава справді була багаторівневою: яруси, тераси, містки, спіральні сходи й переходи між будинками прямо над прірвами. Неймовірне видовище. Добре, що я не боюся висоти — інакше просто заплющила б очі.

Я й не помітила, як ми дісталися до палацу. Навіть трохи засмутилася — я б іще трохи побродила. Сподіваюся, мене не триматимуть тут за зачиненими дверима, бо інакше я точно знуджуся.

Мене поселили в покої, що не мали нічого спільного з жодною з кімнат, де я колись жила.

У них не було звичних вікон — замість них арки, завішені напівпрозорими тканинами, які коливалися від кожного подиху вітру. Здавалося, ніби кімната жива. Усе було в русі.

Приміщення вигиналося, ніби слідувало за потоком повітря. Ліжко — величезне, без ніжок, низьке, майже на підлозі. Таке, наче в ньому має спати п’ятеро людей одночасно.

Жодного стільця, зате подушок — не злічити. Вони були всюди: на підлозі, на ліжку, біля стін. М’яко, тепло… незвично.

Тінь отримав суміжні покої. В сто разів скромніші, хоча навіть вони були розкішніші за мої колишні кімнати у Школі.

Я сіла посеред усього цього простору — м’якого, повітряного, мов сон. І вперше за довгий час не знала, що відчуваю.

— Я знав, що тобі сподобається Окава, — сказав він, з’явившись раптово, ніби вийшов зі стіни. Тінь ковзнув за ним, і так само безшумно зник у своєму крилі.

— Красиво тут, — обережно відповіла я.

Ноель стояв поруч, трохи завис над мною. У його погляді — вогонь, неспокій, потреба. Йому було замало просто бачити мене тут. Він хотів… більше. І це тривожило.

— Тобі не просто подобається. Ти в захваті. Це видно. Я це відчуваю. Ти нарешті в безпеці. Поруч зі мною.

— Можливо… — відповіла я.

— Можливо? — Він стиснув кулаки. — Міра, я витягнув тебе звідти. Врятував від смерті, витяг з цієї жахливої школи. Я відкрив перед тобою небо — мої крила тепер твої крила! І ти кажеш можливо?

Я мовчала. Я не знала, що сказати.

— Вибач. — Раптово його голос став тихішим. Він відвернувся, провів долонею по волоссю. — Пробач. Я просто… я хвилююся. Я не знаю, як із тобою правильно. Я вже звик наказувати, а не доглядати.

— Я це бачу, — прошепотіла я.

Він знову наблизився, опустився на коліна поруч. Його руки були теплі, пальці тремтіли, коли торкнулися подушки біля мене.

— Скажи щось. Будь-що. Чого ти боїшся? Мене? Цього місця?

— Я не знаю. 

Його погляд здригнувся. На мить він знову став тим Ноелем, якого я бачила в Школі. Зовнішність спокійна, усмішка натягнута, а всередині — хаос.

Він здригнувся, опустив очі. І на мить замовк.

— Я все виправлю. Я краще, ніж здається. Просто… не відштовхуй мене зараз, добре? Не сьогодні. Я можу бути іншим. Для тебе.

Я не відповіла. Просто сиділа мовчки, втупившись у напівпрозору завісу, що тремтіла у вітрі.

Тиша між нами не була холодною. Вона була… напруженою. Надто щирою, щоб її заповнити словами.

І все, що я могла зробити — це залишатися. І дихати.

Бо на більше я поки не була здатна.

Його рука торкнулася мого обличчя — ніжно, але з надмірною наполегливістю. Пальці ковзнули щокою, ковзнули до шиї, і я вже знала, що буде далі.

— Ноель… — прошепотіла я, але він не зупинився.

Його губи торкнулися моїх.

М’яко, несміливо — як на нього. Але я відчула, як за цим дотиком стоїть занадто багато. Занадто багато потреби. Занадто багато тиску.

Я відштовхнула його. Різко.

Він застиг, ніби не вірив, що це сталося.

— Пробач. Я… я не готова, — сказала я, вдихаючи так, ніби щойно виринула з води. — Просто… занадто багато всього. За останні дні. Все змінилось. Я змінилася.

Його очі потемніли. Він дивився на мене, мов на загадку, яку не може розгадати. Потім опустив погляд і кивнув.

— Я зачекаю, — тихо сказав він. — Скільки потрібно.

Він вийшов. Не грюкнув дверима, не кинувся гнівно — просто пішов, і це було ще гірше. Бо мовчазний Ноель… був ще страшнішим.

Я залишилася на самоті. Сіла на ліжко, втупилась у підлогу, в долоні, в себе саму — і не могла заспокоїтись.

Що це було? Чому я не змогла відповісти йому взаємністю? Хіба не він подобався мені у весь час Школи? Хіба не він став моїм порятунком?

Але… чому його дотик викликав холод?

Ноель змінився. Зовні — ні, але всередині він став інакшим. Сильнішим? Так. Але й темнішим. Більш рвучким. І він лякав мене. Не тілом — душею.

І, можливо, саме тому я думала про інше обличчя. Інший голос. Інші очі. Дейрон.

Я не мала права думати про нього. Це було неправильно. Невчасно. Але… саме з ним я почувалася собою.

Я не знала, що буде далі. Але знала одне: я повністю заплуталась.