Публій Овідій Назон - Метаморфози

142 Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.

143 Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

144 Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

145 Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

146 Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

147 Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

148 «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

149 Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

150 Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,

151 Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

152 Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

153 Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

154 Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.

155 Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

156 Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.

157 Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

158 Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

159 Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

160 Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

161 Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

162 А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

163 Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

164 Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

165 От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

166 І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

167 Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.

168 Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

169 Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

170 В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

171 Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

172 Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

173 Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

174 Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши,

175 Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

176 (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177 Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

178 Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

179 Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

180 Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

181 Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

182 Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.

183 Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

184 Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

185 Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

186 Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

187 Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

188 Та не було під рукою стріли, а так їй хотілось

189 Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

190 Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

191 Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

192 «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

193 Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

194 Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

195 Шию видовжує, над головою — загострює вуха,

196 Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі

197 Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

198 В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

199 З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

200 Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,—

201 «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

202 Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,

203 Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

204 Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

205 Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.

206 Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

207 Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

208 Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.

209 Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

210 Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —

211 Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

212 Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —

213 Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;

214 Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

215 Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

216 І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

217 Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

218 І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

219 Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

220 Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

221 Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі,

222 І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

223 Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,

224 Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор.

225 Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

226 Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —

227 Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.

228 Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

229 Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

230 «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь