Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Чому?

Хлопчик відвів засмучений погляд у сторону.

- Добре… - із тяжким видихом вирівнявся чоловік. – Але із твоїм сном треба щось робити. Якщо ти не будеш висипатися то і вчитися тобі буде важче. Якщо я спитаю у вчителя Кайто про якийсь снодійний напій, ти будеш його пити?

Той кивнув.

- Добре… - із полегшенням відповів Ракор.

«Хоч допомогу приймає – вже гарно,» - підсумував педагог у думках.

- А взагалі, який у тебе зараз настрій? – продовжив старший до дитини.

- Звичайний, - майже непомітно знизав той плечима.

- Я учора говорив із вчителем Уманом і він готовий вибачитися перед тобою за те погане слово. Ти зараз готовий прийняти його вибачення?

Учень недовірливо підняв очі до наставника:

- Ви вмовили його вибачитися?

- Вмовляти не довелося. Він сам був шокований, коли я розповів йому про все це. Він хоче пояснитися та вибачитися перед тобою. У нього взагалі не було наміру образити тебе чи зачепити.

Хаол опустив очі, не дуже вірячи таким словам.

- Добре, - згнітивши серце погодився хлопчик.

- Тоді ходімо. Зараз поговоримо про все це і будеш відпочивати, - повів чоловік учня назад на подвір’я, де знаходилися одразу троє вчителів, що чергували сьогодні та наглядали за дітьми.

Наставники, щойно побачивши Хаола, який безініціативно плентався за Ракором, одразу пожвавилися та зібралися до купи.

- Вчителю, - підійшов новачок до замісника директора та вклонився йому.

Хлопчик побіжно глянув на старших і також вклонився, знову опустивши погляд додолу.

- Я привів Хаола, аби ви поговорили із ним та пояснилися за ті події, які ми обговорювали вчора, - повідомив молодий викладач і трохи відступив, показуючи учня.

Той некомфортно стиснувся від такого відкриття.

- Хаоле, - співчутливо та ніяково нахилився до нього Уман, затихнувши у голосі, - вчитель Ракор учора розповів мені про те, ніби ти думаєш, що я тебе вважаю… Що я сказав одне погане слово про тебе… Це було не так…

Чуючи все це і пригадуючи такі недавні події, учень зморщився, ще менше бажаючи говорити та взагалі контактувати із педагогом, який дивився його спогади. І у якого була така негарна реакція на них.

- Я не мав на увазі тебе… - незручно намагався пояснити все старший. – Скоріше дії твого духовного батька…

«Ви усі вважаєте мене таким… - закрила дитина очі та почала тремтіти, ледь стримуючись від сліз. – Ви усі дивилися це… Усі мене таким вважаєте…»

- Хаоле, - занепокоєно підскочив до нього Ракор, обійняв рукою за плечі та пригладив волосся вище чола. – Що таке? Що сталося?

«Краще б я тоді мовчав… - вже здригався хлопчик, приглушаючи свої схлипи, які рвалися назовні. – Нікому б нічого не говорив. Тоді б усе було добре… Усе було б добре!»

- Я не мав на увазі тебе… - стривожено продовжив замісник директора, бачачи все це. – Я сказав те слово на саму ситуацію. Вона була дуже неправильною. Так не можна робити.

«А я – робив… - картав себе Хаол. – Я робив все те. Я мерзота…» - закрив він обличчя руками та розплакався, не в силах більше тримати весь біль у собі.

- Хаоле… - приголубив його Ракор. – Все добре… Зараз тебе ніхто не скривдить… - гладив він дитячу голову, за допомогою магії заспокоюючи хлопця. – В цьому нема твоєї провини…

«Я робив усе те! Те неправильне! – поступово затихав його плач. - Що не можна робити! Я мерзота! Я огидний!» - ствердно заявляли думки.

- Я… - ніяково та винувато продовжував Уман. – Я не хотів… Не хотів тебе образити і я не вважаю тебе таким, як те слово. Пробач мені…

«Огидний,» - засмучено відсторонився молодший.

- Зараз усе добре, - заспокоював Ракор учня. – Ніхто тебе не скривдить та не образить. А вчитель Уман просто хотів пояснити, що говорив те слово не про тебе, - нахилився до хлопчика, прибрав його руки з обличчя та витер сльози.

- Це правда, - засмучено продовжив заступник директора. – Те слово було взагалі не про тебе. Ти гарний слухняний хлопчик. Чого б я мав на твою адресу казати те погане слово? 

Хаол із недовірою покосився на мовця.

- Вчителі люблять своїх учнів, - знов заспокоював Ракор дитину. – І вони просто не можуть казати про них таких поганих речей.

Вихованець знедолено опустив погляд на землю та ступив за свого втішувача, ховаючись від інших педагогів.

- Ніхто з вчителів не думає так про тебе, - занепокоєно продовжував Уман. – І про інших дітей також.

Однак якими б словами чоловік не намагався запевнити його у цьому, Хаол не дивився на старших, не вірив їм та не довіряв. Він все ще пам’ятав ту реакцію. Ті обличчя інших вчителів, що зібралися навколо нього, коли він прийшов із якимось запитанням і все це розкрилося. Їх відразу, огиду, викривлені обличчя та як вони відводили неприємні погляди у сторону.

«Мерзота…» - стискався хлопчик у грудку.

Як вони не хотіли дивитися на нього, не торкалися та не збиралися хоч щось пояснити. Як ховали обличчя. А потім і духовного батька вигнали.

«Треба було мовчати… - стражденно стискав хлопчик повіки. – Як би я мовчав – ніхто б ні про що не дізнався... Це був би наш секрет. Хоч і проти правил. Проти дуже сурових правил… - зморщився. – Я повинен був мовчати…»

Замісник директора намагався пояснитися та вибачитися ще декілька разів, однак учень не хотів його слухати. Вихованець просто кивнув на всі ці слова, удаючи ніби пробачив педагога, розвернувся та пішов куди прямував раніше, бажаючи зараз побути тільки із самим собою. Забутися, відволіктися та просто кинути цю тему, що мучила його вже не перший день.

Викладачі провели його знедоленими поглядами.

Наступним днем, коли також не було уроків, Хаол підійшов до вчителя Ракора, що стояв надворі, приглядаючи за дітьми, та ніяково зім’яв свої руки, дивлячись під ноги.

- О, - гукнув його педагог. – Хаоле. Привіт. Як почуваєшся? – нахилився до нього. – Який у тебе настрій? Учора ти пішов від нас зовсім засмучений… - скорботно стиснув губи. – Вчитель Уман говорив усе це від чистого серця… Своїм хано клянуся перед тобою…