Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Сергій розумів і навіть симпатизував йому і кинута в обличчя фраза про вухасту кавомашину лозиною шмагонула слідчого. По його вірі в справедливість, у якесь вище правосуддя. Якби Сергій не обпік цими словами внутрішній світ того, по суті, нещасного чоловіка, то слідчий би просто врешті-решт змирився. Подумав би що занадто суб’єктивно підходив до справи. Був засліплений жагою помсти, тому не бачив деталей, дрібниць, які висвітлювали все в іншому світлі. Тепер він буде ще більше картати себе і за недоведену до кінця справу і за те що прогледів зеленооку зміюку біля себе. І це все в додаток до і так важких життєвих випробувань.

За думками про слідчого, Сергій проїхав поворот на гараж. Коли схопився, було вже пізно розвертатись. Суцільна подвійна смуга беззаперечно вказувала на те, що встановлення поручнів у квартирі знову переносяться на якійсь час.

Ті поручні, що на них спиралась мати, коли одужувала, а потім були демонтовані, знову знадобились. У матері частково паралізувало правий бік. Почала підтягувати ногу, а ще обличчя частково втратило рухливість.

Сергій неодноразово казав матері, щоб та припинила прихилятись до чарки, бо саме так організм бунтує, але вона лиш відмахувалась рукою. Мовчки.

Він просив Василину допомогти вплинути на Сніжану Петрівну. Але вона швидко, через кілька невдалих спроб перестала втручатись в чуже життя.

– Доросла жінка, врешті-решт. Вибач, Сергію, але сам.

Василина з Аріною вже кілька місяців жили у квартирі Сергія. Свою здавали. Вирішили з’їхатись майже відразу після близькості, що спихнула між ними тоді, на кухні.

Спочатку розглядали переїзд у квартиру Василини. Проте спостерігаючи за поведінкою Аріни у квартирі Сергія, передумали. Тут вона часто посміхалась, рухи ставали легкими, природними, щось задоволено бурмотіла собі під ніс. Багато спала. Міцно спала всю ніч, а потім ще вдень двічі по кілька годин. Василина сказала, це добре.

Жила дівчина в одній кімнаті зі Сніжаною Петрівною, яку називала Сніжинка. Вони товаришували. Сніжана Петрівна останнім часом постійно згадувала свою молодість, дитинство. Аріна слухала. Вона вміла слухати, не перебиваючи. Щиро посміхалась і сумувала, проживаючи разом із Сніжинкою колишні події. При особливо щемливих спогадах дівчина підходила до Сніжани Петрівни та заспокійливо гладила сиву голову.

Сергій підозрював, що саме через таке взаєморозуміння між ними, Василина не дуже намагалась відмовити матір від згубної звички. Аріна не страждає від сусідства з постійно захмелілою сусідкою по кімнаті, все інше не так вже й важливо для матері.

От якби була жива Катя, вона б все владнала. Сергій зупинив себе. Він заборонив собі думати про те, що було б, якби не загинула Катя. Але саме заборонені думки настирливо лізуть в голову.

В нього інше життя. На ньому зобов’язання. Хвора мати, нова дружина, хай і без штампа, дівчина… Ні, не дівчина. Донька. Донька з особливими потребами. Він не має права жити минулим. Не має.

– Баран-баран, бум. Баран-баран, бум. – Це перше, що почув Сергій увійшовши до квартири. Заглянув у материну кімнату. Сніжана Петрівна разом з Аріною грали в старовинну дитячу забавку, коли при кожному «бум», треба вдаритись лобами. Грали з тією лиш різницею, що до самого удару саме дитина, Аріна не допускала. Зупиняла рух голови так близько від сусіднього лоба, що хіба лезо пройшло б між ними.

Сергій відчув спрагу. В горлі стало сухо, наче в пустелі, в один момент. Згадав що в його кімнаті має бути мінералка. Пляшка мінеральної води завжди була біля його ліжка. Він часто прокидався з тремтячим серцем і незрозумілою тривогою. В такі миті розумів,  «загусла кров» це не образний вираз. Кров іноді справді згущується, і вода допомагає серцю. Цьому мотору стає легше ганяти розріджену кров. Знайшов пляшку, влив в себе воду. Коли в пляшці залишалось не більше третини впав в крісло. Крісло стояло посередині кімнати. Місяць тому він підклеював шпалеру, відтягнув крісло в центр кімнати. З того часу так і залишив його. Сидячі в кріслі, у вікні з’являвся інший вид. Панорама каштанових гілок на фоні завжди різного неба заворожувала Сергія. Спостерігати за такою картиною можна нескінченно. Зараз молоде, зелене листя позолочене сонячними променями кричало Сергію, що життя продовжується. Живий світ для живих. Треба жити. Треба радіти. Треба кохати. Сергій жив без радості, хоч і чесно намагався. Він кохав по справжньому, а те що його любов вже не на цьому світі, не робило кохання меншим. Навпаки, недосяжність, неможливість доторкнутися роздмухували в грудях вогонь ще сильніше.

От якби Катя була жива... Стоп. Не можна.

Хтось увійшов в кімнату. Сергій відчув як долоня лягла йому на ліве плече, на праве голова, залоскотавши щоку. Аріна.

Не вперше вона обіймала його в момент туги.

– Привіт, – каже Сергій і гладить дівчинку по голові.

– Не сумуй, – відповідає дівчина, – все добре.

Вони сидять так якийсь час. Мовчки, не рухаючись. Обійнявшись.

Мінералка зробила свою справу, кров пішла венами вільним потоком, серце вибиває рівномірний ритм, голова звільнилась від думок. Стало спокійно. Затишно.

В передпокої вовтузіння. Василина прийшла на обідню перерву:

– Зараз буду годувати вас, – лунає її голос вже з кухні. – Сьогодні плов.