Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Я остаточно вирішив: мені потрібно відправитися до Ліори. Можливо, вона не така вже й погана, як про неї розповідав Каре? Але чи можу я взагалі довіряти його словам? Ці думки не давали мені спокою. Я зняв з плечей рюкзак і відкрив його. Усередині, серед іншого, лежав ведмедик, якого я дістав. І раптом помітив дещо цікаве: там ще був амулет, який ми знайшли в будинку, де тримали сестру. Я обережно витягнув його й поклав у кишеню. Мені здалося, що він може стати в нагоді в майбутньому.

Ще не знаю, як правильно відчувати енергію, але варто було мені міцніше стиснути ведмедика, як усе стало на свої місця. Моє тіло наче заповнилося чужою енергією, і мене почало невблаганно тягнути вперед. Коли я не хотів шукати її, подібного не було; я міг тримати його й нічого не відчувати. Але тепер, наче магніт, ця сила тягнула мене за собою, і я безвільно підкорявся. Йшов усе далі й далі, не озираючись.

Я вже був на галявині, потім наблизився до річки. Вода виблискувала на сонці, і я відчув сильну спрагу. Підбіг до берега, припав до води й жадібно почав пити. За ці години я багато думав про неприємне , але несподівано жах охопив мене: у віддзеркаленні на поверхні води я побачив не своє обличчя. Зі страхом відсахнувся назад. На мене дивилася дівчина – худорлява, з темним довгим волоссям і карими очима. Вона тягнулася до мене, і я, здригнувшись, заплющив очі. Коли ж відкрив їх, дівчина зникла. Намагаючись не думати про побачене, я вирішив іти далі.

Сонце вже майже сідало за обрій, розфарбовуючи небо золотисто-рожевими відтінками. Я йшов, немов у трансі, не звертаючи уваги на оточення. Раптом відчув чиюсь руку на своєму плечі. Спочатку подумав, що мені здалося, але ні – мене силою розвернули. Переді мною стояв сивий чоловік. Його очі блищали лиховісним наміром, і він замахнувся, щоб ударити мене. Та наче вмить набравшись нової сили, я швидко витягнув куплений у місті кинджал і з усією люттю встромив йому в живіт.

Чоловік почав хрипіти й повільно осів на землю, але я не зупинився – продовжував наносити удари, поки мої руки не стали залиті його кров'ю. Він більше не подавав ознак життя, а я не відчував нічого. Тільки-но я вбив людину, але мені було все одно. Я дістав із рюкзака пляшку з водою, яку набрав із річки, і промив руки та кинджал. Потім обшукав його кишені й знайшов їжу... і моє фото?! Що воно тут робить? Невже Макі й Каре схаменулися й вирішили шукати мене в такий спосіб?

Я продовжив шлях. Чомусь я зовсім не відчував втоми. Що це за ведмедик? Ні, що за енергія у цієї Ліори? Раніше я відчував енергію інших людей, наприклад, Макі та Каре, але це було інакше. Вона ніколи не впливала на мене так сильно. Можливо, мені справді варто зустрітися з Ліорою. Може, ця зустріч стане вирішальною, і я знайду відповіді на свої запитання.

Думки зміїлися в голові, і раптом я відчув енергію ще сильніше! Це означало, що я був близько. Я зірвався на біг і незабаром опинився біля схилу. На перший погляд він виглядав звичайним, але щось у ньому викликало неспокій. Я поклав ведмедика назад у рюкзак і почав уважно оглядати схил. Хвилин двадцять я блукав навколо, обмацуючи всі його частини, поки нарешті не знайшов те, що шукав! У скелі був отвір, що нагадував форму амулета.

Я витягнув його з кишені й приклав до отвору. Амулет засяяв м'яким світлом, і раптом у схилі з'явився прохід. Переборюючи страх, я зайшов усередину й попрямував до кінця коридору, де виднілося світло.

Переді мною відкрилася простора освітлена кімната. У центрі стояла жінка, повернута до мене спиною. Я відразу зрозумів – це Ліора, я відчував її присутність. Коли вона повільно повернулася до мене обличчям, я впізнав її – це була та сама дівчина, чий образ виднівся мені в річці!

— Я чекала на тебе. Не поспішай з висновками, я розповім тобі правду, просто вислухай мене.