Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Не має значення звідки, – спокійно, з настановою. – Ти ж громадянка Русі? Запит можна подати з будь-якого відділення. І я можу посприяти прискоренню процедури, – останнє прозвучало невпевнено, що тільки додало хмизу в жар й на раз вибісило дівчину.

– Звісно! Розкажи поліції, що втопив мої речі. Покайся, поки мене тижнями ідентифікуватимуть!

Капюшон мантії трохи сповз, тож скривлене обличчя юнака Романа вже бачила.

– Я справді можу пришвидшити процедуру.

– На скільки? – а тепер вона пригадала тему часу. – Ні! Це ж жовтень. Довбаний жовтень…

– Ти отримаєш свій паспорт одразу, як вернешся в рідне місто. Обіцяю. – Попри все, хлопець намагався виглядати впевненим. І врівноваженим.

«Це ж не він свої документи втратив»…

– Наче це мені допоможе, – ошелешено. – Мені повертатись треба в Київ, а не в рідне місто.

– Тоді ще кілька днів на відправку паспорту в Київ. Ти навчаєшся в столиці?

Романа витріщилась в жовті очі візаві. Кольорові лінзи ідеально підходили до образу пристаркуватого маніяка, який легким помахом руки зруйнував усі її плани і надії.

– Ти реально не в темі? Не бачиш жодних проблем?

Хлопець зітхнув. І якось наче розслабився.

– Гаразд. Я справді винен перед тобою, тому в будь-якому разі допоможу. Я вже говорив тобі це, але тобі варто спершу заспокоїтись, аби зрозуміти, що я кажу.

– Та я вже спокійна як танк!

– Тоді почуй мене. Я допоможу тобі відновити всі документи в найкоротший термін. І організую видачу тимчасово посвідчення особи для проїзду між губерніями. Тебе це хвилює?

Романа видихнула крізь зуби:

– Київ. Ти чув?

– Так.

– І? В Київ я можу повернутись тільки зі своїм паспортом, – пояснила повільно, наче для маленької дитини. – Може ти ніколи не був у столиці. То я тобі поясню. На початку листопада в нашого найсвітлішого та наймудрішого князя День народження. І тому весь жовтень на кожному в’їзді в столицю уважно перевіряють кожного, Кожного! І без паспорту мене туди ніхто не пустить.

«Я в повній жопі!»

Сітх озирнувся. Навколо них снували люди, хтось затримувався біля стійки, хтось проходив повз. Але уваги на них ніхто не звертав.

– Мене звати Олег, – хлопець раптом представився. З дуже серйозним виразом. – Я служу княжичу Ярославу. Його особистий слуга.

– А?

«Він знущається?»

– Це не є правильним рішенням, однак я можу організувати для тебе проїзний документ з тимчасовим посвідченням особи, який дозволить тобі безперешкодно повернутись навіть до Києва. За підписом княжича. Цього буде достатньо, вір мені.

– Ти серйозно? – Романа кліпнула очима. На таку вигадку вона не очікувала. – Ще й княжича долучив.

– Ти мені не віриш, – в голосі звучало чи то питання, чи то ствердження.

Романа відставила чашку.

– А ти як думаєш?

– Що мені зробити, аби ти мені повірила? – зітхнув.

– Сказати правду?

– Гаразд…

– Я слухаю, – перебила. Хлопець черговий раз зітхнув.

– Ми поїдемо в готель разом. І секретар Його Королівської Вельможності особисто, при тобі, підпише твій проїзний. Домовились?

Романа мовчала.

– В тебе в будь-якому разі немає жодного іншого варіанту. Крім того, в центрі, якщо раптом я збрехав, хоча це не так, ти зможеш звернутися в поліцію із заявою.

– І ти підеш туди зі мною, – додала роздратовано. Вона якраз пригадала, що гроші також були в клятій сумці. Як і ключі від готелю.

«Як?! Як можна було так попасти?»