Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Повертались в тиші. Ярослав мовчки гледів перед себе, розмірковуючи, що ідея затриматись на волі була справді жахливою. І хоча проблема дівчини вирішувалась достатньо легко, однак… По-перше, йому довелось представитись Олегом, і тепер в жодному разі вона не мала зіткнутись зі справжнім хлопцем. По-друге, на самого Олега тепер чекали неприємності. Те, що Ярослав пообіцяв від чужого імені міг легко виконати княжич, але аж ніяк не його слуга.

Сама ж дівчина сиділа поруч і тихо сопіла. Втрата сумки вочевидь була для неї цілою катастрофою, бо вона й досі перебувала ніби в прострації, заледве реагуючи на нього. Лише зрідка огризалась. І стежила кожної зупинки, аби він раптом не втік з вагону.

Це могло б навіть розважити, якби не розуміння того, скільки проблем він собі створив.

«Треба скласти достовірну промову для Любозара. І… Але невже день народження батька справді створює стільки проблем для киян?»

З радіо вже пройшло оголошення про приїзд на зупинку «Арбатська», коли потяг з диким реготом зупинився. Пасажирів струхнуло, дехто навіть впав, не втримавшись від різкої зупинки. Полетіли сумки. Блимнуло освітлення.

– Що за на…!? – видав кремезний чолов’яга, підіймаючись з колін, на які впав перед якоюсь бабцею. Та стрімко перехрестилась.

– Шановні пасажири, просимо вибачення за тимчасові незручності. Просимо зберігати спокій. Потяг вирушить за кілька хвилин, – долинув з динаміків голос машиніста.

– Супер, – видала Романа, відкидаючись на спинку сидіння і прикриваючи очі. – У мене просто все надто класно починалось, аби так само класно закінчитись.

– Це лише технічна зупинка, – спробував заспокоїти дівчину. Та глянула у відповідь так, ніби він був найбільшою купою лайна, яку вона коли-небудь бачила.

Одразу подумалось, що прикидатись простим хлопцем не завжди зручно.

– Звісно. Знаєш, мені тепер тільки якоїсь катастрофи не вистачає.

Слів, що все буде добре, він так і не промовив. Потяг рушив. Ривками, з постійними незручними зупинками, під акомпанемент роздратованих пасажирів, вони дотягли до Арбатьскої, де почули злісне «Потяг далі не їде. Звільніть будь-ласка вагони».

– В тому річ, що блакитними очима, ніч за плечима, дивиться дівчина, – протягнула Романа, на що Ярослав таки посміхнувся. В голові одразу зазвучала пісня Бумбокс, і крутилась весь час, поки вони підіймались на поверхню.

– Сподіваюсь, що хоч іти недалеко.

– Метрів п’ятсот, не більше, – хитнув головою.

На вулиці було людно. Автомобілі стояли в дикому заторі, водії кричали один на одного, стоячи вже біля власного транспорту. У віддаленні звучали сирени. А ще Ярослав відчув запах гарі.

– Щось горить? – Романа теж почала крутити головою. – Ідея з катастрофою була жартом, чуєш?

Чим ближче вони підходили до готелю, тим більше починав нервувати Ярослав. Дурні передчуття не перебивали ані бубніж Романи, ані вий сирен.

«Не може бути», – до Тверської вулиці вони не дійшли. Проспект був повністю перекритий, площа перед ними була заполонена автівками спецслужб та машинами швидкої допомоги, що намагались протиснутись крізь щільний трафік центру. Звідусіль чулися крики, блимали спалахи камер випадкових свідків. В небі шуміли гелікоптери.

– Що тут сталось? – Романа буквально вихопила якусь дівчину з натовпу. Та, приголомшена, кліпала очима, притискаючи до голови заляпану кров’ю серветку.

– Щось бахнуло, – незнайомка здавлено захихотіла і опустилась прямо на тротуар. Романа кинулась їй допомагати.

– Будь тут, – наказав Романі. І пірнув у провулок між Геологічним музеєм і ще якоюсь будівлею. Внутрішніми вуличками можна було підійти до готелю. І Ярослав бажав зробити це якомога швидше.

«Адже цього просто не може бути», – він зупинився на малій парковці, призначеній для службового транспорту. І, вдивляючись крізь попіл та пил, все ще не міг повірити.

Готель було повністю розтрощено. З дванадцяти поверхів серед диму, пилу та уламків проглядало заледве шість чи сім. Верхнього ансамблю не було взагалі, полум’я вирувало скрізь незважаючи на роботу пожежних служб. Стояв дикий сморід, від їдкого диму сльозилось в очах. Ярославу довелось прикривати носа рукою, аби мати можливість просто стояти поруч із місцем трагедії.

«Катастрофи, – недоречно пригадалось зауваження дівчини. – А я мав би бути там».