Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Коваль, – знизив плечима Улас. І помітивши зацікавленість з боку Олега, продовжив: – Роблю авторські ножі та сокири. Цікавишся?

– Більш ніж. Я власне приїхав з Києва аби відвідати виставку зброї козацької доби. Проходить в Кремлі.

Улас зиркнув з подивом.

– З Києва? А не простіше було відвідати її в Дніпрі?

Ярослав хмикнув про себе. Справді, перші три міста, в яких презентувалась виставка, належали Центральній та Південній губерніям. І жителю столиці логічніше було відвідати якусь з них. Однак…

– Проте так мені вдалось побувати і там, і тут.

– І то правда, – Улас завів руку за голову, розтріпавши зачіску. – Ну, а я облазив її, ну, виставку, в Дніпрі. Мені простіше. Я ж сам звідти. Так, це там зараз Дворецький виступати буде? – раптом насторожився, підібравшись. – Чув, що там оголосили?

Ярослав озирнувся до центру зали, де розміщувалась сцена. На верхньому табло відображалась інформація по учасникам та темам виступів.

– Начебто…

– Я пішов. Сестра мене моїми ж ножами покремсає, якщо я їй відео з цього виступу не презентую по поверненню.

– Успіху, – хмикнув Ярослав, звертаючись вже до спини контрабандиста.

Було щось напрочуд приємне в розумінні того, що от такий випадковий зустрічний не тільки чув, а ще й відвідував засновану ним виставку. Подібне справді тішило і неабияк підіймало й без того чудовий настрій.

І все ж йому доводилось бути обережним. Серед суцільного натовпу де-не-де проглядались представники преси та фоторепортери. І далеко не всі виявлялись працівниками тематичних видань – декого Ярослав пам’ятав по прес-конференціям з державних питань. Останній знайомець, який днем раніше брав у нього інтерв’ю на відкритті змагань, навіть мало не зірвав капюшон, випадково зачепивши мантію фотоапаратом.

Зрештою, якраз після останнього інциденту, хлопець  і вирішив повертатись. Сувеніри були накуплені, зали оглянуті. Ризикувати й надалі ставало недоречним.

«Погуляли й годі. Олег буде радий, якщо я повернусь раніше», – посміхнувся, прямуючи в бік станції метро. Але в останню мить передумав і повернув до іншого виходу. Час ще був. А Крокус Експо вміщував далеко не один виставковий зал.

***********************************

Телефонна розмова більше нагадувала емоційний монолог схибленої дивачки, аніж діалог, але Романі було байдуже. Вона була в захваті, вона була в цілковитому емоційному збудженні і активно ділилась цим, розповідаючи подрузі, наскільки їй все подобалось. І навіть по завершенні розмови вона лишалась в стані щасливої ейфорії.

Свіже повітря трохи заспокоювало. Оглядові майданчики виносились містками через дорогу до самісінької річки, а то й нависали геть над хвилями. Повторюючи футуристичний дизайн комплексу, вони спірально обертались навколо Виставкового центру, дозволяючи пройтись між павільйонами не тільки всередині, але й ззовні.

На обраному нею оглядовому майданчику було небагато людей, більшість просто прогулювались, без поспіху. І цей невимушений спокій трохи передавався і самій Романі, охолоджував після заповнених залів.

З деякого медитативного стану її вивів порив холодного повітря. Вечоріло і надворі, біля води, ставало прохолодніше. Романа зітхнула і прийнялась ховати телефон в поясну сумку. Вона навіть вже встигла прилаштувати сумку до талії і ось збиралась закріпляти, коли хтось болюче штирхнув її у бік.

– Якого? – сіпнулась, прикривши очі. Випадковий поштовх прийшовся кудись геть невдало, скрутивши нутро і змусивши дівчину зігнутись зі стогоном.

– О, перепрошую! – незнайомий хлопець повернувся до неї, вправно підхопивши під руки. Легше не стало, та принаймні під ногами ні в кого вона не опинилась.

Але.

Біль пройшов моментально, варто було пригадати про незакріплену сумку.

«Де?»

– З вами все гаразд? Я справді не бажав зашкодити…

Хлопець все говорив і говорив, але Романа з жахом чула тільки як пульсує кров у вухах. Сумки не було. Ніде. Ні під ногами. Ні під руками. Ні на поясі.

«Ні».

– Ні, ні, ні. Ні. – озирнулась, все ще висячи на руках мерзотника.

За спиною та під ногами виблискували на сонці хвилі Москви ріки. Крізь скляні вставки в настилі було видно пожовклий очерет і кількох сполоханих качок. І її сумка, вочевидь, вже була там. У воді.

– Перепрошую?

– Там були всі мої документи, – ступор потроху змінявся панікою.

– Пробач? – хлопець вочевидь лишався не в темі.

– Документи, – Романа врешті встала на свої ноги, відбивши хлопця від себе. – Всі мої бісові документи. Паспорт, відрядження, студентський, проїзний! Всі! Мої! Документи! Там! – вистрелила рукою в бік ріки. – Розумієш? Все! Там!

– Я, – хлопець наче збирався щось сказати, але Роману понесло.

– Ти! Йолоп! Що Я маю тепер робити? – от тепер власна паніка стала цілком зрозумілою. – Ти все втопив.

– Можливо все не так страшно. Гадаю…

– Що? – злий погляд на хлопця. Той був у широкій мантії, а-ля Володар Сітхів, і виглядав розгубленим. Можливо. – Можеш щось зробити? – вхопила недоумка за руку і потягла до краю парапету. Аби краще розгледів перспективу. – Пірнеш за сумкою? Наче це може врятувати мій паспорт. Паспорт, – останнє повернуло Роману до шокового стану. – Як я повернусь без паспорту?

Витріщилась на сітха.

Наступні пів години пройшли як у тумані. Клятий сітх перетягнув її до якогось кафе, всунув в руки чашку гарячого шоколаду. І намагався заспокоїти. Його врівноважений голос заледве долинав до неї крізь пелену шокового стану. Тупість ситуації вражала не менше ніж втрата всіх документів.

«Ідіотка, не ризикнула лишити в номері. І що тепер?»

– Все можна відновити.

Романа кліпала очима. Думки поки не збирались до купи. А ступінь власної дурості все ще тільки доходив.

– Відновити. Паспорт. Ага. Знаєш, я власне навіть не з цієї губернії, – повідомила, врешті зосереджуючи увагу на тупому недоумку, через якого вона опинилась в такому становищі. До його честі, хлопець принаймні не втік, а залишився з нею. І навіть ніби прагнув допомогти.