Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

— Я чекав від тебе різних відчайдушних вчинків, але цей… я вражений, — я повернувся в палату і вирішив ще поговорити з Терезою. Але вона, як я зрозумів, не дуже була налаштована на розмови.

— Ти вирішив позловтішатися? — вона злісно глянула на мене.

— Ну чого ж, — я схрестив руки на грудях, — похвалити. Такий розумний хід. Заховати щось важливе у всіх під носом. І ви зможете бачитись без будь-якого осуду.

— Замовчи, ти взагалі не маєш права втручатися, — просичала сестра.

— От знову ти злишся. Але ж це я допоміг вам зустрітися. Ви б ще довго, мабуть, бігали одне від одного. Або ж і зовсім не зустрілися б. Тоді, напевно, ти була б уже вагітною від Павла…

— Йди геть звідси! — Тереза крикнула, чим привернула увагу всіх, хто ще був у палаті. 

— Доню, що таке? — до нас підбігла схвильована тітка.

— Нічого, — я відповів першим і посміхнувся, щоб згладити напруження, — я просто намагався трохи розвеселити Терезу, жартував. Але вона така напружена… серйозна, що взяла і розізлилась на мене.

— Нам зараз усім трохи важко, — тітка поклала руку мені на плече, — але точно не варто сваритися.

— Погоджуюсь, — я стверджувально кивнув. Тереза глянула на мене так, наче хотіла вбити. Та серйозно я це ніколи не сприйматиму. Потім було видно, що їй не зовсім добре, то ж вона вирішила трохи пройтись та вийшла з палати. 
Я теж вирішив не затримуватись, тому попрощався з тіткою та Семеном Анатолійовичем і сказав йому, щоб він якнайшвидше одужував. День було б найкраще провести на роботі, тому я поїхав саме туди. 

— Захаре Вікторовичу, можна? — в дверях мого кабінету зʼявився Євген.

— Так, заходь, — відповів я, невідриваючись від паперів.

— Мені тут подзвонили і сказали, що сьогодні до вас хоче завітати…

— Хто!? — я різко перебив його, бо ненавиджу, коли до мене приходять без мого попередження. І дзвінок до Євгена не є цим попередженням.

— Ем…— Євген похмурнів і я розізлився ще більше.

— Та кажи ж вже, раз ти влаштовуєш зустрічі без мого відома!

— Бо Жак.

— Хто-о-о…— я майже прошепотів, бо просто відняло мову. Бо це був один з найбільший кримінальних босів нашого міста, а може й не тільки. Борис Жаківець, але звісно, повним імʼям він не називає себе вже дуже давно. Його напевно майже ніхто й не знає. Але я в цьому світі вже давно, ледь не з дитинства. Тому такою інформацією володію. Проте з Бо ніхто не хоче мати справи, адже він дуже небезпечний і вимогливий. Рідко який бізнесмен наважується з ним сперечатися чи навіть перечити. А що ж він може хотіти від мене, навіть не уявляю.

— Він буде з хвилини на хвилину. Вибачте, я не хотів вас турбувати, поки ви були в лікарні.

— Євгене, ти…— я стиснув зуби і спробував опанувати злість, — приготуй все. Зроби так, щоб його зустріли належним чином. І відразу ж запроси в мій кабінет.

— А ви не зустрінете його самі? — Євген дивився на мене широкими очима, адже теж чудово знав, хто такий Бо.

— Ні. Ти ж не попередив мене вчасно. Щось вигадаю, не переймайся.

Євген зник за дверима, а я закурив сигару. В голові перебирав всі можливі варіанти, чи міг я десь йому перейти дорогу, чи міг обманути когось з його людей. Але нічого на думку не спадало. Отже, цей візит точно має бути цікавим. І вже за десять хвилин до мого кабінету зайшов невисокий чоловік середніх років. Він мав гарний вигляд, думаю, багато жіночок за ним упадають. Проте втомлене зморшкувате обличчя точно показувало, що його вид діяльності забирає багато нервів.

— Шановний Бо, вітаю вас, — я першим протягнув йому руку і він впевнено потис його.

— Захаре. Нарешті я знайшов час на тебе, — хриплий голос був дружелюбним і це мені сподобалось.

— Чим завдячую такому візиту? Варто було попередити мене, а не мого помічника. Я б зустрів вас значно краще.

— Це дурниці. Мені вже давно набридли ці цяцькання зі мною, наче я священна корова. І коли тремтять від страху. Ну такі дурниці. Наче я вбиваю, — він зайшовся сміхом, а я лише легенько усміхнувся. Тому що так, Бо вбиває всіх, хто робить йому проблеми.

— Вас просто всі дуже шанують. Присядете? — я вказав йому на крісло навпроти свого і ми обоє розмістились там.

— А до тебе я прийшов у справі. Ну, точніше… Я вражений. Як ти з цього задрипаного місця зміг зробити такий чудовий заклад. Всі лише про нього і гооворять. Ще й з секретом, — чоловік підморгнув, — тому я хочу допомагати тобі. Хаскі. Буду називати тебе так, ти ж не проти?

— Ні, не проти. Це моя улюблена порода собак.

— Я більше люблю ротвейлерів, — Бо посміхнувся, а я вже в голові складав план того, чого ж він хоче від мене. Бо просто так він, звісно ж, не допомагає.

— Випʼєте?

— Ні, дякую. Сьогодні маю мати ясний розум. Адже ввечері маю важливу зустріч.

— Справді? — я видав зацікавленість, — мабуть складно все встигати.

— Інколи так, буває. Але це важливий діловий проект. Мене попросили бути головним інвестором фірми. У зятя цього…як же…— він клацав пальцями…— Семена…

— Лідковського? — я мало рота не відкрив від здивування. Семен Анатолійович вів справи і навіть товаришував з Бо Жаком. Я б ніколи не подумав. 

— Так. Точно. Таке складне прізвище, вічно забуваю. Так, у його зятя. Донька Семена вийшла заміж якраз для того, щоб в них там обʼєднався бізнес. І цей його зять відкрив ще одну власну філію.

— Як цікаво... а ви ж знаєте, що він чоловік моєї рідної тітки? Ну і його донька моя двоюрідна сестра.

— Оце так-так, — Бо щиро здивувався, — який тісний світ.

— Тісний, — я оскалився, тому що чудово знав життєву історію Бориса Жаківця. Як його дружина зрадила його та втекла, залишивши самого з маленькою донькою. Тому він просто на підсвідомому рівні ненавидить зраду та зрадників. Отже, Семен Анатолійович знав про все від самого початку. Тому так сильно наголошував на тому, щоб Тереза та Павло були чудовою сімейною парою.

— Що ж, Захаре… Хаскі. Дякую, що прийняв мене. Думаю, ми з тобою будемо плідно працювати разом. Але я вже мушу йти.