Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

Охоронці переважно мовчали. Коли видерлися, хлопці посигналили, мабуть, щоб нам відчинили ворота. Заїхали у двір і зупинилися. Ящик витягли. Я припав до щілин. Перед очима був кут будинку, складеного з великих кам’яних брил. Потім сходи на великий ґанок. Величезні дерев’яні двері, радше схожі на ворота. Мене занесли в будинок із надзвичайно високими стелями. Справжній палац, три сажені заввишки!

— Пане, це ящик із вбранням, — сказав один з охоронців. Непогано розмовляв російською.

— Несіть у підвал, — почув я чийсь голос. Мабуть, баронів, але фон Шпіла не побачив. Мене понесли кудись, потім щось загриміло і заскреготало. Я схопився за браунінг, не розумів, що діється. Скрегіт припинився, і мене понесли вниз. Стрибали на великих сходинках, зносили досить глибоко. У такого величезного будинку мусили бути не менші підвали. — До кімнати, — наказав голос. Точно баронів. Охоронці поставили ящик, клацнув замок, відчинилися двері. Ящик занесли у якесь приміщення, поставили. — Ідіть. — наказав барон, і охоронці вийшли.

Фон Шпіл засміявся. Може, він був божевільний і купував жіночий одяг для себе? Я чув про такі дива. А раптом якимось чином дізнався про мій план? Раптом той-таки Піддубний зрадив мене? Ні, не міг, я ж слідкував за ним весь час. Спокійно, Ваню, спокійно.

— Крімгільдо, я приніс тобі нове вбрання, — сказав барон, і я аж смикнувся в ящику. Яка ще Крімгільда? Альчеста! Тут мусила бути Альчеста! Невже це був хибний слід? Барон постукав по ящику. Чимось залізним, мабуть, обценьками. — Я зараз відкрию тобі подарунок. Вибери найспокусливішу білизну. За чверть години я повернуся, хочу побачити тебе у ній. Моя Крімі. — Голос захрипів від пристрасті. Барон почав відкривати ящик. Відривав по одній дошці. — Крімі, виходь. Невже мені знову треба брати батіг? Ти така норовлива! За чверть години мусиш бути готовою. Інакше буде гірше.

Барон відчинив ящик, подивився на речі. Якби поліз глибше, я б вистрибнув, приставив пістолет до його голови, а потім би вирішив, що робити. Можна було й не чекати, поки полізе, нападати одразу. Але я вирішив не поспішати. Спробую поговорити з цією Крімгільдою. Розпитати її, що тут і як. А потім барон повернеться, поговорю з ним. Лежав тихенько.

— Гарні речі, тобі сподобаються, моя Крімі, — прошепотів барон. — Готуйся.

Він вийшов, замкнувши за собою двері. Я почекав трохи. Потім почув гримотіння кайданів. Хтось наблизився до ящика. І вилаявся. На адресу барона. Жіночий голос. Крімгільда. Мені треба було так з’явитися перед нею, щоб вона не закричала. А то підніме тривогу, і фон Шпіл не прийде. Так, ось вона почала дивитися речі з ящика.

— Господи, якесь негарне лайно! Де це він таке взяв? — спитала жінка. Потім вигребла кілька пакунків. — А це ще що?

Здається, вона побачила один із моїх чобіт. А то, може, і обидва.

— Якого біса? — Таки була іноземкою. Трохи вчувалося у вимові.

— Не кричіть, тихо! — Я виборсався з-під речей і наставив пістолет. На дівчину. На дуже гарну дівчину. Я аж розгубився, якою вона була гарною. А ще мені сподобалося, що вона анітрохи не злякалася. Тільки здивувалася. — А хто ви? — спитала з усмішкою.

— Ви Крімгільда? — пошепки спитав я.

— Ну, так він мене називає. — Дівчина скривилася. Середнього зросту, з гарною фігурою, довгим білявим волоссям, чистою ніжною шкірою. Справжня красуня. — Хто ви?

Я помітив нашийник. На дівчині був нашийник. Від нього тягнувся ланцюг, звичайний залізний ланцюг, яким прив’язують відра в колодязях. Або собак.

— Я можу допомогти вам звільнитися, — прошепотів.

— Навряд чи. — Вона усміхнулася, наче я сказав щось смішне.

— Ви не хочете вийти з цього підвалу? — здивувався я.

— Та ні, хочу, тільки це неможливо.

Я хотів запевнити, що не існує підвалів, із яких неможливо вийти. Але мене ж цікавила Альчеста.

— Ви тут сама? — спитав я.

— Ні.

— Ще дівчата? Є Альчеста? — спитав я і помітив її здивування.

— Альчеста? А для чого тобі Альчеста? Хто ти?

— То Альчеста тут? — зрадів я. Не знав, чому більше, — чи тому, що, здається, знайшов Альчесту, чи тому, що дивився на цю Крімгільду. Вона буда дуже гарна. А, ну і забув сказати, що вона була в короткому халатику, з-під якого спокусливо визирали гарні ніжки. Ці деталі важливі для подальшого сюжету, тому я їх і наводжу, а зовсім не для того, щоб збудити хіть читачів і порадувати видавців, які вимагали від мене більше пристрастей. А ця Крімгільда була сама пристрасть. Я відчув, що тіло реагує не дуже пристойно, добре, що був у піджаку. — Вона тут? — спитав я вже без ентузіазму, а сам очима їв Крімгільду.

Як ви знаєте з попередніх моїх історій, я не схильний втрачати голову через тілесний неспокій, хоча і анахоретом мене не назвеш. І не сказати, що в мене був довгий пост перед цим, бо ж я відпрацював процедури з Кейт і Єлизаветою Павлівною, — але щось сталося тієї миті, мені аж запаморочилося, серце забилося, і по тілу розлилася млость передчуття. Мною аж захитало.

— Ти що, п’яний? — спитала Крімгільда. Я ж намагався опанувати себе, бо розпливався, наче мед на сонці.

— Ні. — хрипко сказав я. — То Альчеста тут? — спитав,