Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Дізнатися — ні, але мені потрібна твоя допомога.

— Яка? — Хлопець трохи злякався. Коли почув, що мені треба, злякався ще більше. — Я не хочу переходити барону дорогу! Я дещо чув про нього! Ні!

— А що як я докладно опишу йому нашу розмову? Згадаю, що ти в ящик із речами лазив, читав список предметів. Що буде тоді?

— Ні! У вас немає доказів! Я скажу, що нічого такого не було!

— Невже ти думаєш, що тебе про щось питатимуть? Здається, ти погано знаєш барона. Він просто накаже знищити тебе — і все.

Поштар важко дихав. Я дав йому ще грошей. Це вирішило справу.

— Ось і добре. Коли очікується авто від барона?

— Завтра.

— Гаразд. Увечері затримайся на роботі, дочекайся мене.

— Що ви замислили?

— Заплатити тобі ще. Наприклад, сто рублів. Ти ж не проти? Увечері по тебе зайдуть. Приготуй ключі, нам треба буде навідатися в сарай із посилками.

— Це заборонено!

— Хіба сто рублів — це не дозвіл?

Хлопець нічого не відповів, тільки кивнув.

Поки я розмовляв, Піддубний винайняв номер у готелі неподалік від казарм місцевого гусарського полку. Дивився, як на плацу новобранці били по опудалах багнетами.

— Бачите, готують нові сили. Кажуть, улітку відбудеться новий наступ, який мусить зламати хребта тевтонам, — сказав Піддубний.

— Німці вправні вояки, зламати їм хребет буде важко, — заперечив я.

— Ви не вірите у міць російської зброї? — здивувався лікар.

— Не вірю, бо німцям ми тільки програвали. Але якщо війна закінчиться, буду тільки радий.

— А правду кажуть, що ви мазепинець?

— Ні, брешуть.

— А що ви думаєте про рухи ті в Києві, де мазепинці збираються й балакають про автономію малоросійських провінцій?

— Я зараз лише про барона думаю.

— Ну так, Іване Карповичу, треба вміти зосереджуватися на одній справі, — закивав Піддубний. — І все ж я дуже хвилююся за вас. Барона охороняють семеро справжніх розбійників.

— У мене великий досвід спілкування з розбійниками, — запевнив я. — А поки йдіть на пошту і дивіться за нашим поштарем. Такий високий, очі бігають. Я не дуже йому довіряю.

Піддубний слідкував за хлопцем до вечора, потім привів його. Поштар не пручався, заночував у нас. Вночі стогнав і двічі падав із дивана. Здається, йому снилося щось страшне. Наступного ранку ми прийшли на склад. Поштар відчинив ящик.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав він.

— Подорожувати, — пояснив я. — Приберіть сукні.

— Не треба брати речей, за це барон голови зніме! — злякався поштар.

— Я й не беру, я додаю.

Піддубний прибрав сукні, я розставив ящички й пакети з іншими покупками так, щоб улізти самому.

— Господи, що це ви робите? — Поштар зблід і тремтів.

— Що треба, — відповів я. Середина ящика була оббита тканиною, я ще поклав матрац, то лежати було зручно. — Накривайте.

Піддубний прикрив мене сукнями, зверху поклав список речей у ящику. Мене дописувати не став. Накрив папером.

— Зачиняй! — наказав поштарю.

— Як? — розгублено спитав той.

— Так, щоб ніхто не здогадався, що в ящик лазили.

— Але вашого товариша вб’ють!

— Зачиняй.

Поштар почав прибивати кришку. Я зробив ножем отвори у тканині, трохи розширив щілинки між дошками, щоб дихати й спостерігати за тим, що діється зовні. Хлопець поставив печатки на ящик. Піддубний постукав по кришці.

— Іване Карповичу, не страшно в ящику? — пошепки спитав лікар.

— Та мене в кургані закопували, і у власній труні я лежав, після труни в ящику мені — наче в раю, — заспокоїв я. — Не хвилюйтеся, ідіть і не крутіться тут, виконуйте те, що вам сказав.

— З Богом!

— З Богом! — відповів. Піддубний повів дуже схвильованого поштаря. Його попередили, що отримає кулю й не отримає грошей, якщо спробує сповістити людей барона.

Лікар пішов, а я пролежав у ящику більш як годину. Потім почув кроки.

— Ось, ваші посилки, — сказав поштар. — Великий ящик і кілька менших.

Відповіли чужою мовою, яка видалася трохи знайомою. Щось подібне я чув під час служби в Туркестані. Ящик підняли і поставили. Мабуть, не чекали, що буде такий важкий. Щось поговорили, потім знову підняли й цього разу вже понесли. По ящик приїздило авто з великим багажником, повантажили туди. Рушили в бухгалтерію. Там узяли теку зі звітами. Я тихенько лежав у ящику і прислухався. Виїхали з міста, через годину двигун почав ревіти і я відчув, що ми деремося вгору.