Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Авжеж, — погодилась вона, — так буде краще.

Ми з’їхали ліфтом униз і сіли за один із маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман зі своїми друзями. Вони сіли біля нас. Гельга Гутман була збуджена й ніби аж занадто весела, але я радів, що вона підійшла й що Пат уже має кілька знайомих. Адже завжди найважче пережити перший день.

XXII

Через тиждень я повернувся додому й просто з вокзалу подався до майстерні. Уже вечоріло, коли я прийшов туди. У місті й далі йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.

Кестер і Ленц сиділи в конторі.

— Ти прибув саме вчасно, — сказав Готфрід.

— А що сталося? — спитав я.

— Дай йому спершу поріг переступити, — мовив Кестер.

Я сів біля них.

— Як там Пат? — запитав Отто.

— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що сталося?

Ішлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його й два тижні тому здали. Учора Кестер ходив по гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував і його автомобіль разом з іншим майном мав піти з молотка.

— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише зі страховою компанією.

— Так і ми думали, — сухо зауважив Ленц. — Але, виявляється, машина не застрахована.

— Прокляття! Це правда, Отто?

Кестер кивнув.

— Я сам лише сьогодні про це довідався.

— А ми панькалися з тим типом, як сестри милосердя, та ще й затіяли бійку заради його мотлоху, — буркнув Ленц. — І все для того, щоб посіяти чотири тисячі марок.

— Хто ж міг подумати, що таке станеться! — сказав я.

Ленц засміявся:

— Надто вже ми по-дурному пошилися в дурні!

— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.

— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюся, що з цього нічого не вийде.

— Доведеться нам закрити свою буду — ось що з цього вийде, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкуру за податки.

— Може, й доведеться, — погодився Кестер.

Ленц підвівся.

— Спокій і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.

— З коньяком ми можемо виявити навіть героїчну витримку, — мовив я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.

— Героїчна витримка, хлопче, потрібна у важкі часи, — повчально заперечив Ленц. — А ми живемо в добу відчаю, їй ли-чить тільки гумор. — Він випив свою чарку. — Ось так, а тепер я сяду на нашого старого Росінанта й поїду заробити хоч якийсь гріш.

Він перейшов темне подвір’я, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще трохи посиділи вдвох.

— Не пощастило, Отто, — мовив я. — Чогось останнім часом нам страшенно не щастить.

— Я вже звик не роздумувати більше, ніж конче потрібно, — відповів Кестер. — Цього цілком досить. Як там, у горах?

— Коли б не хвороба — справжній рай. Сніг і сонце.

Він підвів голову.

— Сніг і сонце. Аж не віриться.

— Так. Не віриться. Там, нагорі, все таке, що аж не віриться.

Кестер глянув на мене:

— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

Я знизав плечима:

— Спершу віднесу додому свою валізу.

— Мені ще треба відлучитися на годину. Прийдеш потім У бар?

— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?

Я поїхав на вокзал, одержав свою валізу та привіз додому. Двері відчинив якомога тихіше, бо не мав ніякого бажання з кимось розмовляти. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Я трохи посидів у кімнаті. На столі лежали листи й газети. У конвертах були самі рекламні проспекти. У мене не було нікого, хто б міг написати листа. «А тепер буде», — подумав я.

За кілька хвилин я встав, помився й переодягнувся. Валізу я не розпакував, хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоч і знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено видихнув, коли опинився за дверима.

Я зайшов до кав’ярні «Інтернаціональ», щоб там попоїсти. Тільки-но я переступив поріг, офіціант Алоїс вигукнув:

— О, знов завіта-ли до нас?

— Так, — відповів я. — Зрештою рано чи пізно завжди повертаєшся назад.

За великим столом сиділа Роза й решта дівчат. Зібралися майже всі: саме була перерва між першим і другим виходом.

— Боже мій, Роберте! — вигукнула Роза. — Рідкісний гість.

— Тільки нічого не розпитуй, — сказав я. — Досить того, що я знов тут.

— Як це? То ти гелер будеш приходити частіше?

— Можливо.

— Не журися, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.

— Це правда, — погодився я. — Це найбільша правда з усіх на світі.

— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це таке.

— Ліллі? — Я аж тепер побачив, що вона сидить поруч із Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, у своїй монтажній конторі.

Ліллі нічого не відповіла.

— Монтажна контора! — глузливо сказала Роза. — Поки вона мала гроші, все йшло гаразд, Ліллі носили на руках, нікого не цікавило, що було раніше… Її щастя тривало рівно півроку. А коли той негідник видурив у неї останній пфеніг і на її гроші став великим паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною. — Роза задихалася від обурення. — Звичайно, удав раптом, ніби раніше нічого не знав! Був страшенно вражений і обурений її минулим! Такий обурений, що зажадав розлучення. Ну, а гроші, звичайно, корова язиком злизала.

— Скільки ж їх було? — запитав я.

— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників їй довелося обслужити за це!

— Чотири тисячі марок, — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі.

Роза, нічого не розуміючи, дивилася на мене.

— Краще заграй щось, — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало.

— Гаразд, коли вже ми знову всі зібралися тут.

Я сів за піаніно й заграв кілька модних пісеньок. Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій десь до кінця січня й що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах, поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — Ліллі з блідим, скам’янілим від страшного розчарування обличчям, холоднішим і безживнішим, ніж у мерця.

Раптовий крик розвіяв мої невеселі думки. То Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом, витріщивши очі, капелюшок з’їхав їй