Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Я вже знов молодець, Роббі, — сказала вона.

— Добре. А може, ляжеш у постіль? Тут дуже тісно. Я б тоді сів біля тебе.

— Так, але… — Вона нерішуче показала на верхню полицю. — Але ж у дверях з’явиться керівниця спілки спасіння пропащих дівчат…

— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я буду насторожі. Не спатиму.

Перед самим Франкфуртом я вернувся до свого купе і вмостився в куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з тюленячими вусами, зразу ж відкрив валізу й почав їсти. Він їв так смачно, що годі було заснути. Вечеря тривала мало не годину. Потім тюлень витер вуса, простятся на полиці та влаштував такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів, а завивав, зітхав, стогнав і булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов із поїзда.

Коли я прокинувся, надворі все було біле. Ішов лапатий сніг, і в купе стояли якісь дивні, ніби несправжні, сутінки. Ми вже їхали в горах. Було близько дев’ятої години. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. А коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вона здавалася бадьорою.

— Добре виспалася? — спитав я.

Вона кивнула.

— А якою виявилась та стара спіритуалістка на верхній полиці?

— Молодою і гарненькою. Її звати Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.

— Справді?

— Справді, Роббі. Але ти погано спав, видно по тобі. Ти повинен хоч поснідати як слід.

— Вип’ю кави, — сказав я. — Кава з вишневою наливкою.

Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом покращав настрій. Усе здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.

Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка та жвава дівчина південного типу.

— Дивно, — зауважив я, — що в купе зустрічаються люди, які їдуть у той самий санаторій.

— Зовсім не дивно, — відповіла вона.

Я запитально глянув на неї. Вона засміялася.

— Адже в цю пору туди злітаються всі перелітні пташки. Он бачите людей за тим столом? — Вона показала в куток вагон-ресторана. — Вони теж їдуть туди.

— Звідки вам це відомо? — спитав я.

— Я знаю їх ще відторік. Там, у горах, усі знають одне одного.

Підійшов кельнер із кавою.

— Принесіть мені ще келих вишнівки, — попросив я.

Мені захотілося випити. Нараз усе здалося дуже простим.

Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть уже вдруге,

для них це була ніби прогулянка в поїзді. Я був дурний, що так боявся. Пат повернеться, як поверталися всі ці люди. Я не думав про те, що тепер вони мусили знову їхати туди, — мені було досить знати, що звідти можна повернутися і ще прожити цілий рік. А за рік багато чого може статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.

Прибули ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а такого синього неба ми вже не бачили багато тижнів. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання й махали руками, і прибулі відповідали їм тим самим. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха та двоє чоловіків у світлих гольфах. Сама вона була така збуджена й така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.

— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи зі своїми друзями в сани.

Люди швидко розсипалися хто куди, і ми через кілька хвилин лишилися на пероні самі. Підійшов носій.

— Який готель? — запитав він.

— Санаторій «Вальдфріден», — відповів я.

Він кивнув і покликав візника. Удвох вони поклали наші валізи на блакитні сани, запряжені парою білих коней. Голови в коней були оздоблені строкатими султанами, над їхніми мордами здіймалися перламутрові хмаринки пари.

Ми сіли в сани.

— Хочете на канатну дорогу чи поїдемо саньми аж нагору? — запитав візник.

— А довго їхати на санях?

— Півгодини.

— То на санях.

Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій стояв на пагорбі над селом. То була довга біла будівля з рядами вікон. Перед кожним вікном був балкфн. На даху майорів прапор на невеликому вітрі. Я сподівався побачити щось схоже на лікарню, але санаторій більше скидався на готель, принаймні на першому поверсі. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом.

Ми звернулися до канцелярії. Служник заніс наші речі, і якась літня дама сказала нам, що для Пат приготовлена палата № 79. Я спитав, чи можна й мені отримати на кілька днів кімнату. Вона похитала головою:

— У санаторії ні. Але у флігелі можна.

— А де флігель?

— Поруч.

— Гаразд, — погодився я, — то дайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.

Ліфт нечутно підняв нас на третій поверх. Тут, правда, все було більше схоже на лікарню. Хоч і досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.

— Фрейлейн Гольман?

— Так, — відповіла Пат. — Палата № 79 тут?

Старша сестра пішла попереду й відчинила двері.

— Оце ваша палата.

То була світла, середнього розміру кімната. У широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика м’яка ковдра, обгортали село.

— Подобається тобі? — спитав я Пат.

Вона якусь мить дивилася на мене. Потім відповіла:

— Так.

Служник приніс валізи.

— Коли мені йти на огляд? — спитала Пат сестру.

— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили як слід.

Пат скинула пальто й поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова таблиця для запису температури.

— А телефону в палаті нема? — спитав я.

— Ось є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.

— Мені сьогодні ще треба щось робити? — спитала Пат.

Сестра похитала головою.

— Сьогодні не треба нічого. Режим вам буде призначено аж завтра після огляду. Лікар прийме вас о десятій ранку. Я зайду по вас.

— Дякую, сестро, — сказала Пат.

Сестра вийшла. Служник чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. У палаті раптом запала незвичайна тиша. Пат стояла біля вікна й дивилася вдалину. Її голова темніла на тлі яскравого неба.

— Ти стомилася? — запитав я.

Вона обернулась.

— Ні.

— А здаєшся стомленою, — сказав я.

— Це не та втома, Роббі. Але в мене ще вистачить на неї часу.

— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, спершу на