Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Ви зробите все можливе, щоб урятувати її, Квотермейне? — запитав Куртіс пригнічено.

— Так, будьте певні. З Богом!

Він кинув останній погляд на нас і, супроводжуваний штабом, галопом помчав уперед, до війська.

Ми з Умслопогасом залишили поле битви і, як стріли, пущені з лука, полетіли рівниною і за кілька хвилин були вже далеко від видовища вбивств і запаху крові. Шум битви, крики, ревище долітали до нас, як звуки віддаленої бурі.

На вершині пагорба ми зупинилися на одну мить, щоб дати перепочинок коням, і глянули на поле битви, яке розстилалося перед нами, осяяне червонуватим промінням призахідного сонця. Особливого ефекту цій картині надавав відблиск на сонці мечів і списів на зеленому тлі рівнини. Усе жахливе в цій картині здавалося незначним, коли ми дивилися на неї здалеку.

— Ми виграли день, Макумазане! — сказав старий зулус, окинувши своїм практичним розумом стан наших справ. — Війська Цариці Ночі розсіяні, вони гнуться, як розжарене залізо, б’ються, як божевільні! Та невідомо, чим закінчиться битва. Темрява збирається на небі, і полки не можуть потемки переслідувати і вбивати ворогів! — він сумно похитав головою.

— Але я не думаю, — додав він, — що вони схочуть знову битися, ми добре почастували їх! Добре бути живим! Нарешті я бачив справжню битву і справжнє військо!

У цей час ми їхали вперед поряд, і я розповів йому, куди і навіщо ми їдемо, і додав, що коли справа не вдасться нам, то вся війна ця безцільна, і сотні людей, загиблих у битві, померли марно!

— А! Сотня миль, і лише двоє коней! Треба приїхати на місце до зорі! — сказав зулус. — Гаразд! Уперед, уперед, Макумазане! Людина має спробувати це зробити! Можливо, ми встигнемо побити добряче старого чаклуна! Він хотів спалити нас! Старий відьмак! А тепер він хоче вбити мою матір (Нілепту)! Добре! Це так само правильно, як і те, що мене звуть Дятлом, і буде жива чи мертва моя мати, я відірву йому бороду! Присягаюся головою Чаки!

Він помахав сокирою і полетів галопом. Темрява згустилася над нами, але, на щастя, світив повний місяць, і дорога була хороша.

Ми квапливо їхали у сутінках. Обидва наші прекрасні коні линули вперед, як вітер, миля за милею. Ми проїздили схилами пагорбів, через широкі рівнини. Ближче і ближче зростали голубуваті пагорби, повз які ми промайнули, як примари в навколишньому мороці. Ми не зупинялися тепер ані на хвилину, тиша ночі порушувалася стукотом копит наших коней. Ось промайнули спорожнілі сонні села, сонні собаки зустріли нас меланхолійним гавкотом, ось покинуті людьми будинки, цілі селища. Ми мчали білою, осяяною промінням місяця дорогою, годину за годиною, цілую вічність! Ми майже не говорили, пригнувшись до ший коней, кожен із нас прислухався до їхнього глибокого дихання і до рівномірного стукоту копит. Біля мене, як похмура статя, верхи на білому коні їхав Умслопогас, дивлячись на дорогу і зрідка вказуючи своєю сокирою на пагорби і будинки.

Усе далі й далі мчали ми, годину за годиною, в навколишньому мороці і тиші.

Зрештою, я відчув, що мій чудовий кінь почав стомлюватися. Я глянув на годинник. Було близько опівночі, і ми встигли проїхати половину шляху. На вершині найближчого пагорба протікав маленький струмок, який я добре запам’ятав. Тут ми зупинилися, зважившись дати коням десять хвилин відпочинку. Ми спішилися, Умслопогас допоміг мені, оскільки від утоми і хвилювання рана моя розболілася, і я не міг поворухнутися. Коні зраділи передиху і відпочивали. Піт котився з них великими краплями, пара валила стовпом.

Залишивши Умслопогаса з кіньми, я поспішив до струмка напитися води. Від початку битви я не брав нічого в рота, окрім ковтка вина, і втома моя була така, що я навіть не відчував голоду. Освіживши водою свою голову, що горіла, і руки, я повернувся. Зулус пішов до струмка пити. Потім ми дозволили коням зробити кілька ковтків води — не більше. Силоміць довелося відвести бідних тварин від води! Залишалося ще дві хвилини відпочинку, і я використав їх на те, щоб випростати затерплі ноги й оглянути коней. Моя кобила, мабуть, змучилася і сумно дивилася. Але Денний Промінь, прекрасний кінь Нілепти, був ще свіжий, хоча вершник його був важчим за мене. Правда, він утомився, але очі його були ясні й блискучі. Прекрасний кінь гордо тримав свою красиву голову і дивився в темряву, неначе говорив нам, що коли б йому і довелося померти, він пробіжить ці сорок-п’ятдесят миль, щоб дістатися до Мілозиса. Умслопогас допоміг мені сісти в сідло, — дорогий мій дикун! — скочив у своє, не торкаючись стремен, і ми поїхали, спочатку повільно, потім швидше. Так пролетіли ми ще десять миль. Почався довгий, стомливий підйом… Мій бідний кінь спіткався тричі і ледве не падав на землю разом зі мною. На вершині, куди ми піднялися, нарешті, він зібрав