Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

останні сили і побіг конвульсивною ходою, важко дихаючи. Ще три, чотири милі… Раптом бідолашний кінь підстрибнув, спіткнувся і впав прямо на голову, а я покотився вбік. Поки я піднімався, мужня тварина підвела голову, подивилася на мене жалібними, налитими кров’ю очима, потім опустила голову і здохла. Серце коня не витримало. Умслопогас зупинився біля трупа коня, і я з відчаєм дивився на нього. Нам потрібно було здолати понад двадцять миль до світанку; як їхати на одному коні?

Зулус мовчки скочив із коня і допоміг мені сісти в сідло.

— Що ти хочеш робити? — запитав я.

— Бігти! — відповів він, ухопившись за шкіряне стремено.

Ми вирушили далі, я — верхи, він — бігом. Але як була помітна зміна коня! Кінь Нілепти біг піді мною розкидистим галопом, залишаючи з кожним” кроком бігуна-зулуса позаду. Дивно було бачити, як Умслопогас біг уперед, миля за милею, затиснувши губи, із ніздрями, що роздувалися, як у коня. Кожні п’ять миль ми зупинялися на кілька хвилин, щоб дати йому відсапатися, потім знову мчалися вперед.

— Чи можеш ти бігти далі, — запитав я на третій зупинці, — або сядеш зі мною на коня?

Він вказав своєю сокирою на чорніючу перед нами масу. Це був храм Сонця, до якого залишалося не більше п’яти миль.

— Добіжу або помру! — прошепотів зулус.

О, ці останні п’ять миль! Ноги мої горіли, кожен рух коня завдавав мені сильного болю. Я був виснажений втомою, голодом, спрагою і нестерпно страждав від рани. Мені здавалося, що шматок кістки або щось гостре встромлялося в мою легеню. Бідолашний кінь ледве дихав. Але вже наближалася зоря, і ми не могли чекати, хоча б усі троє померли на дорозі, а мали рухатися вперед, поки в нас жевріла хоча б іскра життя. Повітря було задушливе, як часто буває перед світанком. Були й інші ознаки близького сходу сонця, наприклад, сотні маленьких павуків на тоненьких павутинках, які розвівалися над нами. Ці маленькі створіння обгортали коня і нас своєю павутиною, і оскільки нам ніколи було вовтузитися і скидати їх, то ми покрилися цілою сіткою довгого сірого павутиння, яке понад ярд тягнулося за нами. Кумедний вигляд ми мали, авжеж!

Нарешті ми побачили перед собою бронзові ворота зовнішньої стіни Мілозиса. Новий сумнів охопив мене: раптом нас не впустять?!

— Відчиніть! Відчиніть! — закричав я, промовивши королівський пароль. — Відчиніть! Відчиніть! Вісник із вістями про битву!

— Які новини? — закричав стражник. — Хто ти, що прискакав, як божевільний? Хто це біг за тобою з висунутим язиком, немов собака за екіпажем?

— Це я, Макумазан, і зі мною мій чорний собака. Відчиняй, відчиняй ворота! Я привіз звістку!

Ворота широко відчинилися, заскрипівши на блоках, і ми швидко пройшли в них.

— Які новини, пане, які новини? — кричав стражник.

— Інкубу розсіяв військо Зорайї, як вітер хмару! — відповів я, поспішаючи вперед.

Останнє зусилля, мій вірний коню, мій мужній зулусе! Тримайся, Денний Променю, збери всі свої сили, ще п’ятнадцять хвилин! Старий зулусе, кріпися, біжи! Ще трохи, і ви будете увічнені в історії країни!

Ми проскочили сонними, затихлими вулицями повз храму! Ще миля, одна маленька миля! Тримайтеся, зберіть усі сили! Будинки біжать… Уперед, моя добра конячко, вперед, тільки п’ятдесят ярдів залишилося нам! А! Ти вже почула стайню! Слава Богу! Нарешті палац! Перше проміння заграло на пологому куполі храму. А що, як уже все скінчено, і дорогу закрито?

Знову вимовив я пароль і закричав: “Відчиніть! Відчиніть!” Відповіді не було. Серце у мене впало!

Знову я крикнув, і цього разу мені озивався голос, який я впізнав. Це був голос Кара, одного з воїнів особистої охорони королеви, людини відданої.

— Це ти, Каро? — крикнув я. — Тут я, Макумазан! Накажи варті опустити міст і відкрити ворота! Швидше тільки, швидше!

Минуло кілька хвилин, які здалися мені нескінченними. Нарешті міст опустили, і ворота відчинилися. Ми опинилися у дворі, і бідолашний кінь мій захитався й упав. Я абияк звільнився і озирнувся довкола. Окрім Кара, нікого не було, та й він мав дивний вигляд, вся його одежа була розірвана. Він сам відкрив ворота, опустив міст, потім знову замкнув їх; завдяки кмітливо пристосованим важелям і блокам, зробити це могла одна людина.

— Де ж вартові? — запитав я, наперед лякаючись його відповіді.

— Я не знаю, — відповів він, — години дві тому, коли я спав, мене схопили, зв’язали, і лише зараз я звільнився, розгриз зубами мотузок. Я боюся, страшенно боюся, що нас зрадили!

Його слова додали мені енергії. Схопивши його за руку, я пішов у супроводі Умслопогаса, який брів позаду, як п’яний, прямо через тронну залу, де було порожньо і тихо, в кімнати королеви.

Коли ми ввійшли до першої кімнати, — варти не було, в другій — теж нікого! О, можливо, все закінчилося! Ми спізнилися! Німа тиша кімнат справляла гнітюче враження. Ми підійшли до спальні Нілепти, хитаючись, з, болем у