Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

покинувши позицію, з радісним криком кинулися їм услід до пагорба, де горці ще раз намагалися напасти на них і змушені були, врешті-решт, тікати. Перший чотирикутник загону Гуда був знищений, у другому я помітив Гуда верхи на великому коні. Наступного моменту все змішалося в один хаос, у суцільні струмки крові, і я втратив Гуда з очей. Незабаром красивий сірий кінь із білосніжною гривою пробіг повз мене без вершника, і я впізнав у ньому коня Гуда. Я не вагався і, взявши з собою половину свого загону, прийняв на себе командування і кинувся прямо на горців. Помітивши моє наближення, вони обернулися і влаштували нам теплу зустріч. Марно ми намагалися відбиватися і рубати їх, чисельність їхня, здавалося, все зростала, і мечі їхні знищували наших коней. Мій кінь був убитий піді мною, але, на щастя, — в мене був ще один, моя улюблена чорна кобила, подарована мені Нілептою. Я продовжував відбиватися, хоча давно втратив з очей людей у хвилину сум’яття. Мого голосу не було чутно взагалі серед галасу і лютих вигуків і криків. Я опинився серед людей Гуда, які оточили його щільним кільцем і відчайдушно билися, спіткнувся об когось і побачив скельце, що блиснуло в оці Гуда. Він упав на коліна. Над ним стояв з піднятим мечем величезний паруб’яга. Я ударив його мечем, і він, падаючи, завдав мені страшного удару в лівий бік і груди. Хоча моя кольчуга врятувала мені життя, але я був сильно поранений. На хвилину я впав на коліна прямо на купу вбитих і вмираючих людей і почувався дуже погано. Коли я отямився, то побачив, що військо Насти чи, точніше, його залишки відступили і пішли за струмок, а Гуд стояв біля мене і всміхався.

— Відступили! — вигукнув він. — Усе добре, що добре кінчається!

Я не думаю, щоб для мене все добре закінчилося, оскільки рана моя була серйозною. Ми побачили невеликі загони кавалерії на нашому правому і лівому флангах, до яких підійшло підкріплення з трьох тисяч воїнів із резерву. Стрілою полетіли вони на безладні ряди військ Зорайї. І цей натиск вирішив кінцевий результат битви. Ворог швидко відступив за струмок, де вишикувався в новому порядку. Я одержав наказ від сера Генрі рушати вперед. Із загрозливим ревом, гойдаючи прапорами і блищачи списами, залишки нашої армії рушили вперед, поволі, але нестримно, залишивши позиції, на яких звитяжно трималися цілий день.

Тепер настала наша черга нападати. Ми йшли через маси убитих і вмираючих і дісталися вже до струмка, коли раптом переді мною з’явилося незвичайне видовище. До нас стрілою мчав хтось у повній генеральській формі Цу-венді, вчепившись руками за шию коня і притиснувшись до неї. Коли він під’їхав ближче, я впізнав у ньому Альфонса. Помилитися було важко, бачачи величезні чорні вуса. За хвилину він був скинений і лежав на землі, щасливо уникнувши ударів, поки хтось з наших не схопив його коня за вуздечку і не привів його до мене.

— Це ви, добродію, — вимовив Альфонс, заїкаючись від страху, — слава Богу, це ви! Ох, що я пережив! Перемога за вами, за вами! Вони біжать, підлі боягузи! Але, вислухайте мене, добродію, а то я забуду. Королеву хочуть убити завтра вдосвіта, в палаці Мілозиса! Варта покине свої пости, і жерці вб’ють її! Так, вони не знають, що я підслухав їх, сховавшись під прапором!

— Що? — вимовив я, вражений жахом. — Що це означає?

— Я говорю вам, добродію, що цей диявол Наста разом із верховним жерцем вирішили вбити її. Варта залишить відкритими маленькі ворота, що ведуть на сходи і піде. Тоді Наста і жерці ввійдуть до палацу і вб’ють королеву!

— Ходімо зі мною! — сказав я, наказавши штаб-офіцеру прийняти командування загоном, і галопом помчав, ведучи за собою коня Альфонса, туди, де я думав знайти Куртіса. Наші коні топтали тіла вбитих, розбризкували калюжі крові, поки ми побачили сера Генрі верхи на білому коні, оточеного генералами.

Як тільки ми наблизилися до нього, війська рушили. Голову Куртіса обв’язувала скривавлена ганчірка, але погляд його був ясний, як завжди. Біля нього був Умслопогас зі скривавленою сокирою в руках, свіжий і задоволений.

— Що сталося, Квотермейне? — крикнув він.

— Погана звістка! Викрито змову вбити королеву завтра на світанку! Альфонс тут, він утік від Зорайї і підслухав розмову Насти з жерцями!

Я повторив йому слова Альфонса.

Куртіс зблід, як смерть, і підборіддя його затремтіло.

— Удосвіта! — пробурмотів він. — Тепер ще тільки захід сонця. Світає о четвертій годині, а ми пішли за сотню миль від Мілозиса. Що робити?

Мене осяяла раптова думка.

— Ваш кінь не втомився? — запитав я.

— Ні, я недавно сів на нього, коли першого коня вбили піді мною!

— Мій теж. Злізьте з коня, хай Умслопогас сяде на нього! Він чудово їздить верхи. Ми маємо бути в Мілозисі до світанку, а якщо не будемо, ну добре, спробуємо! Ні, ні, вам не можна кидати битви! Побачать, що ви поїхали, і це вирішить долю битви! Перемогу ще не здобуто. Залиштеся тут!

Він одразу ж зліз із коня, й Умслопогас скочив у сідло.

— Прощавайте! — сказав я. — Пошліть тисячу вершників за нами, через годину, якщо буде можливо! Стривайте, відправте когось із ваших генералів на лівий фланг, щоб прийняти командування військом і пояснити людям