Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Ви натякаєте на ті чутки про велетня?

— О, а ви чули, чули про велетня!

— Чув. Але не зустрічав жодного свідка, який би бачив того велетня на власні очі. Лише розмови.

— Я так само! — зітхнув Піддубний.

— Слухайте, а покійний Супруненко нічого не розповідав про викрадення у Харкові однієї італійки? — Моє питання заскочила лікаря.

— Це ви про пані Альчесту?

— Так, про неї. Супруненко розповідав?

— На жаль, ні. Я схопився за цю тему, бо ж могла вийти чудова історія: викрадення іноземної красуні та її розшук. Але Супруненко заборонив писати про це й не дав жодної інформації! Жодної!

— Чому?

— Він просто сказав, що писати про це не треба. А ви що, теж цікавитеся цією Альчестою?

— Ні. Просто саме після справи Альчести Супруненко пішов у відставку, а потім його вбили. Я намагаюся перевірити, чи не може це бути якось пов’язано.

— Не знаю. Але в нашу останню зустріч Григорій Григорович про ту італійку не згадував.

— Добре. Що вам іще відомо про цього фон Шпіла?

— Ну, барон — відлюдник. Можливо, тому, що ненавидить людей, а може, тому, що не хоче лякати маскою чи обпеченим обличчям, — але він уникає будь-яких зустрічей, нікого не приймає у себе в замку над Шпилівкою, навіть на засідання правлінь товариств, у яких є акціонером, надсилає представників.

— Але в нього ж, мабуть, багато справ із майном.

— Так, контора, яка керує всіма справами фон Шпіла, зараз розташована в його охтирському будинку. Саме звідти барону відправляють доповіді про стан справ. Я знаю, бо у нас у санаторії лікувався один із бухгалтерів фон Шпіла. Якось підпив і розповів, що сам жодного разу не бачив барона. Просто час від часу приїздить авто, яке спочатку забирає з пошти листи і посилки для барона, а потім заїздить до контори по звіти. Всередині завжди сидить кілька азійських слуг.

— Хто вони?

— Якісь горлорізи з Афганістану. Кажуть, у себе на Батьківщині їх засудили до смерті. Тому вони втекли до Росії, де їх найняв барон. За це вони йому віддано служать.

— Скільки їх?

— Сім.

— Кажуть, що більше.

— Ні, точно сім. Кілька місяців тому барон купив сім нових сідел, сім гвинтівок, сім шабель, сім біноклів і сім револьверів, а також сім одностроїв англійського виробництва. Мій знайомий бухгалтер бачив рахунки. Логічно припустити, що охоронців саме сім.

— Як мені відомо, вдруге барон не одружився.

— Ні. Для чого йому?

— Що ви маєте на увазі?

— Кажуть, після пожежі барон став імпотентом. Утратив чоловічу силу. Я ніколи не чув, щоб у нього була коханка чи щоб йому в будинок возили хористок. Здається, фон Шпіла це зовсім не цікавить.

Ось це мені й не подобалося. Фон Шпіл добре підходив на роль викрадача прекрасної Альчести, але біда була в тому, що, здається, жінки його не цікавили. Ще б можна було вигадати, що його захопив голос Альчести, як свого часу Харлама захопив голос Анюти. Але я знав, що співала пані Альчеста досить посередньо і голос був ні до чого. Я досі не був упевнений, що копаю у правильному напрямку. Можливо, той вензель на місці викрадення Альчести — випадковість чи спроба обдурити слідство, спрямувати на барона, який видавався дуже небезпечним. Я сумнівався. Дуже хотів, аби Альчеста опинилася саме в маєтку фон Шпіла, щоб я знайшов її, відправив до батька, а сам повернувся по Моніку, привіз її, оселився на хуторі й зайнявся б новими пригодами. Веселими та смішними, яких вимагали видавці. Я прибрав би трупи та кров, пом’якшив би розв’язки і зробив би нові пригоди Одіссея з Сули. А поруч бігала б Моніка, і їй я б розповідав казки, щоб відвадити від клятих детективів. Та я знав, що бажання не може впливати на факти. І якщо Альчести немає у фон Шпіла, вона там не з’явиться, як би я не хотів. І де тоді її шукати?

— Про що думаєте, Іване Карповичу?

— Про те, що стою на роздоріжжі.

— Ви ж не кинете цю справу, Іване Карповичу? Будь ласка! Ми мусимо розкрити таємницю загибелі Григорія Григоровича.

— Ми? — перепитав я.

— Ну, я хотів би допомагати вам. Для мене велика честь попрацювати з найкращим сищиком імперії! Дозвольте супроводжувати вас під час розслідування.

— Ні.

— Я був товаришем Григорія Григоровича і мушу за нього помститися!

— Ні.

— Я буду корисним! Я прочитав стільки детективів, я знаю ці місця, я непогано стріляю! Врешті-решт, я — лікар!

— Якщо ви читали мої історії, то мусите знати, що я працюю сам.

— Не завжди. Час від часу ви робите винятки, і я прошу вас зробити один для мене. Будь ласка, Іване Карповичу! Якщо ви не дозволите супроводжувати вас, то зробите найнещасливою людиною у світі! Я