Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Я знаю, хто це. Але чому Супруненко дізнавався про барона у вас? — не зрозумів я.

— Ну, бо я дещо знав про фон Шпіла. Я збирав інформацію про барона.

— Для чого?

— Розумієте, фон Шпіл — чи не найбільшій багатій губернії. Та й у всій імперії не останній. Живе відлюдником у палаці, більше схожому на фортецю, оточений відданими охоронцями. Ні з ким не спілкується, якщо й виходить у світ, то надягає маску, щоб прикрити знищене вогнем обличчя, тримає в страху селян і багатіє. Я подумав, що фон Шпіл цілком може стати чудовим героєм книжки. Тим більше я дізнався про його трагічну історію! Хтозна, на що може бути здатна людина, після того? Почав займатися фон Шпілом і...

— Звучить не дуже переконливо. Чому насправді ви зацікавилися бароном?

Піддубний усміхнувся і закивав.

— Ну так, Іване Карповичу, вас же не обдуриш. Річ у тому, що одного разу мене викликали до Світляківщини. Місцеві селяни знайшли скривавленого, ледь живого чоловіка й попросили допомогти йому. Випадок мені видався цікавим, я ж уже збирав інформацію для майбутніх книжок. Одразу поїхав. У чоловіка була досить серйозна травма голови, численні забої, подряпини на шкірі. Селяни розповіли, що знайшли непритомного на дорозі, куди він виповз із кущів. Я зупинив кров, обробив рани, дав понюхати нашатирю. Чоловік опритомнів. Він був дуже переляканий. Попросив вивезти його кудись подалі. Плакав і тремтів. Я пообіцяв, але став вимагати, щоб розповів, що з ним сталося. Ось тоді я й почув ім’я фон Шпіла. Виявилося, що поранений був з анархістів. Розповів мені, що з чотирма товаришами вони хотіли пограбувати барона, провести експропріацію, як вони це називали. Планували взяти десятки, якщо не сотні тисяч рублів. Збиралися увірватися до маєтку барона вночі, обеззброїти охорону, примусити фон Шпіла відчинити сейф, забрати все, що там є, і втекти. Четверо анархістів, коли стемніло, піднялися на пагорб, а п’ятий чекав унизу разом із візком, на якому грабіжники збиралися тікати. Вони мали дати знак, коли підніматися на пагорб. Але раптом пролунали постріли, а за ними — крики. Чоловік, коли розповідав про крики, починав тремтіти, такі вони були страшні. Казав, що людина так може кричати, лише коли помирає в жахливих муках. Анархіст дуже злякався, навіть не подумав про долю товаришів, нагнав коней і помчав геть. Позаду, за його словами, ревло так, що закладало вуха, й тупало так, що тремтіла земля.

— Як можна відчути тремтіння землі, коли ти мчиш на візку?

— Іване Карповичу, я переповідаю слова анархіста. Так от, відчувши тупотіння, пара коней, запряжена у візок, понесла. Анархіст не зміг утримати віжки, коні вискочили з дороги, візок підстрибнув, і чоловік випав у кущі, де від удару знепритомнів. Пролежав кілька годин, потім зміг вилізти на дорогу, де його підібрали налякані селяни. Нічого не хотіли казати про події тієї ночі, лише просили забрати пораненого. Я забрав. Таємно поселив у своїх кімнатах. Хотів розпитати про життя у підпіллі, та анархіст утік наступної ночі, щойно зміг ходити. Він чогось дуже боявся і не почувався в санаторії безпечно. Вночі, поки я спав, він зник. Що цікаво, барон не звертався до поліції з приводу спроби пограбування. Анархістових товаришів більше не бачили, а сам він невдовзі покінчив життя самогубством, бо однопартійці не повірили його розповіді й вирішили, що він зрадив і таким чином врятувався. Ось ця історія змусила мене зацікавитися фон Шпілом. Я почав збирати про нього інформацію, але робив це вкрай обережно, бо у барона була репутація людини, про яку краще не говорити вголос.

— Ви розповіли про цю історію Супруненку?

— Ні, я притримував анархістів для книжки. Але я чесно сказав Григорію Григоровичу, що барон дуже і дуже небезпечна людина, оточена цілим ореолом поганих чуток. Але мій старший товариш і слухати не схотів. Був такий піднесений, аж світився.

— Він казав, навіщо йому знадобився барон?

— Ні. Лише натякав, що його життя докорінно зміниться.

— Чому?

— Не пояснював, але в нього була лихоманка, яка буває у людей, що знайшли скарби. Він усидіти не міг, підхоплювався, бігав, плескав у долоні. Я намагався його заспокоїти, але дарма. Я казав, що краще не їхати до барона, але Григорій Григорович запевняв, що він у повній безпеці. Виїхав від мене ще до обіду, увечері мав повернутися в Охтирку. А потім ота його загадкова загибель... — Піддубний зітхнув.

— Йому справді відірвало голову?

— Дуже схоже на те. Насправді я не бачив нічого схожого — в медичній літературі теж. Синець на все обличчя і відірвана голова. Жах якийсь.

— Поліція, так розумію, не дуже просунулася в розкритті справи?

— Та взагалі не просунулася. Я можу помилятися, але складалося враження, що поліції наказали якнайшвидше про все забути.

— А що ви думаєте?

— У мене немає жодного розумного пояснення. Але є деякі факти. Зокрема, я опитав мужиків зі Світляківіцини. Вони не хотіли нічого говорити, але коли я їх напоїв, сказали про кроки, від яких тремтіла земля, про ревіння і переляканий крик Супруненка.

— Тремтіла земля? Так само, як розповідав анархіст? Може вони чули його розповідь і просто повторили?

— Ні. Розповідь анархіста чув тільки я. А ще ж слід. — Піддубний нахилився до мене і ледь не зашепотів.

— Слід?

— Слід, слід! На полі біля дороги слід розміром з балію. Угруз у землю на півліктя. От що