Умберто Еко - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко

Зображувати

для пояснення

У малюнку машин, створеному Леонардо, поєднується його досвід як анатома, як ненаситного дослідника органічної природи, інженера, дослідника механіки та геометрії. Його майстерність як живописця та рисувальника втілюється в надзвичайній здатності передавати візуальне повідомлення. Леонардо знав, що ремісник створює на око й у загальному вигляді. Він не малював будівлі або машини у вигляді проєкту (з планом, фасадом, боковою частиною або по частинах), але вони здавались органічно цілісними, бо він обирав кут зору, який пропонував максимальну інформацію, тобто бачення ракурсу та аксонометрично, з відмінним превалюванням перспективи.

Леонардо — інженер — не забував свого досвіду як анатома: зображувати машину означає відтворити її, як для живого тіла важлива його органічна єдність, включно з найдрібнішими прикметами, навіть якщо в механічному аспекті вони не мають великого значення. Машина ще не була серійним виробом, а особливим екземпляром свого роду, не лише зі специфічними особливостями, а й з наявністю власної фізичної реальності, індивідуальних якостей. Леонардо майже ніколи не наводив розмірів, не потрібних за вавилонського різноманіття метричних місцевих систем та мов.

Вимірювання відбувалось на око, міри отримувались із моделі, зображеної як людський організм, цілісність якого була необхідною для розміщення кожного його елемента і виведення пропорції через відношення, за допомогою спеціального методу. Атлас машин схожий на анатомічний, як це добре помітно на прикладі антропоморфної та геркулесової мускулатури його військових механізмів. Але Лео­нардо — наслідувач філософії механіки і геометрії — вмів надати morphè також eidos машини, тонку структуру, занурену в глибині геометричної схеми. З великою графічною економією, Леонардо розміщував свій малюнок на двох рівнях, для того щоб зобразити тіло машини як фізичну реальність, з її матеріальними властивостями, чи досягти абстрагування своєї геометричної схеми, дематеріалізуючи її тонкою й однорідною лінією, аби робота стосувалась реляційних правил, застосованих до машини, внутрішніх відношень між вагою та силами й оптимальних правил пропорції. Для Леонардо-науковця підйомний кран або арбалет має вирішуватись у системі променів і хорд, вписаних у півколо, а дослідження щодо опору матеріалів обмежують фізичні тіла до простих геометричних величин.

Форма

і структура

У цьому випадку абстракція та узагальнення форм спрямовані на визначення постійних і абсолютних умов для машини, на аспекти, які можна вирахувати лише шляхом розумового аналізу.

Від техніки до механіки як науки

Теорія

і практика

Досліджувати винахідливу оригінальність Леонардо можна лише через його здатність уявляти й створювати нові машини, але, з одного боку, це загрожує постійним викриттям унаслідок віднайдення вже наявних моделей, а з іншого боку, призведе до спотворення значення новизни його внеску. Його справжня оригінальність полягає саме в тому, що він був одночасно практиком і теоретиком механіки та геометрії; ще ніколи не випробуваним шляхом Леонардо намагався об’єднувати практику й експеримент з огляду на теорію машин, виявивши, що це також була теорія природи, фізична теорія.

У ті часи ремісник набував практичних навичок через наслідування, яке повторювало дії та узгоджувало операції та процедури в межах системи правил, набутих у формі заповідей та секретів ремесла.

Він умів повторити прості заповіді задля звичного та мимовільного використання та знав, як їх утілити на практиці, але не як дати їх пояснення, тим більше, теоретичне. Проте Леонардо перейшов від рівня ремісника та інженера до рівня науковця, розмірковуючи над умовами функціонування машин та ремісницькими процесами. Він шукав необхідність у причинах, покладених в основу заповідей, тобто універсальні й необхідні закони, які визначали практичні та мимовільні правила.

Пошук

універсальних

законів

Тому винахідливий геній Леонардо полягає не в його «великому» хисті знаходити механізми, а швидше, у «потужній» та аналітичній здатності розмірковувати над елементами машин і з’ясовувати причини їх дії.

Леонардо, передусім у «Мадридських кодексах», не ускладнював, а розбирав та спрощував машини, відбираючи частини в пошуках першої граматики елементів машин та їх першої теорії. Візуалізація і геометричний аналіз деталей стали не­одмінною вимогою для наукового розуму як основний спосіб виявлення загальних правил. Правила, визначені ним у сфері геометрії форм та пропорції ваги і сили, можна раціонально перевірити за допомогою математичних доказів. У цьому полягав переворот, здійснений Леонардо в самій царині мистецтв.

Виготовляти

можуть лише ті,

хто це вміє

Для Леонардо механіка становила «рай математичних наук», оскільки саме в родючому саду механіки повною мірою смакуються плоди математики, як знання кінцевих причин і основ і як науки, що розробляє принципи конструювання. Тільки той, хто вміє пізнавати, вміє створювати; пізнавати означає також експериментувати, тобто пояснювати підстави набутого досвіду. А для Леонардо причини були математичними, оволодівши якими можна пізнати закон природи. Від пріоритету математичних пояснень бере початок процес трансформації мистецтв у техніку, а техніки — у науку, який повною мірою виявиться у Галілея (1564—1642) та появою сучасної фізики. А оскільки для Леонардо існувала структурна аналогія між машиною і природою, то для спільності законів не лишалось нічого іншого, ніж визнати, що природа сама по собі була механічною. Дослідження інженера закінчувалось так, аби збігатися з дослідженням фізика та науковця. За винятком того, що для Леонардо механіко-математичний аспект речей ще не був єдино можливим; якщо машина — скелет природи, то природі залишається роль плоті, конкретної краси прикрашеного. Якщо для науковця домінує ментальний всесвіт причин, то митцю залишаються конкретні форми, які для Леонардо були прихованим і невичерпним скарбом природи.

Див. також: Природнича історія, с. 470;

Мінералогія і металургія, с. 479;

Механіка, с. 499;

Оптика, перспектива, теорія зору, с. 511