Данило Туптало - Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало

своєму носив — ніхто про це не знав, і був в усьому братії взірцем для чеснотливості, і багатьох невірних навернув до Бога та хрестив. До преподобного святителя Гурія любов свою нелицемірну мав, в усьому йому повинуючись. По тому був поставлений єпископом місту Твері і, добре пасучи словесне стадо Христових овець, передусім себе ставив до подвигу: в пості-бо, в молитвах, сльозах та у всенощному стоянні завжди пробував. Багатьох болящих вилікував, був-бо і в лікарській управності вмілий, мзди ж ані від кого не приймав, але дармо лікував, а найбільше цілив душевні пристрасті благодаттю Духа Святого. Руками працював: виготовлював грецькі клобуки й посилав братії своїй, молячи їх, щоб молилися про нього Богові. Коли ж був святий у глибокій старості, залишив паству свою і знову переселився у заснований ним монастир боголіпного Преображення Господнього, що в місті Казані, й прийняв великий образ. Старістю і великою слабкістю пойнятий бувши, не змінив свого правила, але й тоді учні його возили до церкви. Коли ж остаточно занеміг і пізнав, що відійти має із цього світу, причастився пречесних Христових таїнств і відійшов до Господа, якого полюбив, у літо 7084 [1576] і похований був там, у монастирі, поблизу преподобного Гурія.

У літо ж 7104 [1596], за повелінням благочестивого государя царя Феодора Івановича всієї Росії, побудовано було кам'яну церкву Преображення Господнього. Коли ж почали копати рови і одкопали гробниці святих Гурія та Варсонофія, жовтня в 4-ий день, то звістили про це митрополитові Єрмогену, що тоді був у Казані. Він же відслужив літургію і, співаючи панахиду, пішов до монастиря з усім освяченим собором. І, відчинивши гроба святого Гурія, знайшли повний запахущого мира, тіло ж його поверх мира, як губка, плавало ціле, тління торкнулося трохи тільки верхньої частини вуст. Також і ризи його цілі й більше нових були міцні. Подібно відчинили й гроба святого Варсонофія і знайшли мощі також нетлінні й цілі, як і святого Гурія, тільки ніг тління трохи торкнулося, кістки ж були непорушені. І поклали чесні їхні тіла від гробів у нові ковчеги і, співаючи надгробне, поставили їх поверх землі, щоб усі, хто приходить, бачили й цілували з вірою їхні чесні мощі. Звіщено про це було писанням царю Феодору Івановичу всієї Росії і святішому патріарху Иову. Почули про це святий цар і святійший патріарх, і весь царський синкліт, і багато народу, воздали щодо цього хвалу Богові, що прославляє своїх святих. І повелів благочестивий цар у великій церкві, з південного боку олтаря храм збудувати і покласти в ньому наяву святі мощі святителів Божих, що подавали вірним зцілення, в славу Богу, у Тройці славленого тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобномученика Петра, пресвітера капітолійського, що постраждав у Дамаску за Христа. Коли мучителі відрізали йому язика, то ясніше заговорив, тоді праві руку й ногу його відсікли, очей виколення перетерпів і у голову усічений був.

І святої мучениці Домнини та двох дочок її: Віринеї та Проскудії, що, в Єдесі від нечестивих схоплені, були ведені до Єраполя. Трапилася їм річка по дорозі; коли ж воїни сіли хліба з'їсти, мати з дочками, розсудивши, що ліпше любові ради Христової у воді потопитися і чисто перед Ним постати, аніж живим у руках нечестивих лишатися, сотворили молитву швидко, вручаючи Йому душі свої, і кинулися у глибину річну і так померли.

І святого мученика Давикта, що був од Єфеса Азійського князем та єпархом царя Максиміяна, і дочки його Калісфенії. Коли нечестивий цар хотів пойняти її в шлюб із собою, не дав її батько, щоб не було оганьблено її християнство чоловіком поганим та богомерзьким. Через це Давикт був позбавлений честі й багатства і до Мелетини прогнаний, а там у голову всічений був. Калісфенія ж спершу в Никомидії ховалася, по тому в Тракію пішла і жила в однієї жони, в якої вилікувала молитвою дочці хворі очі. Коли ж Максиміян пішов із життя, а на царство прийшов Лікиній, Калісфена прийшла до цариці Лікинієвої Констанци, що була сестрою великого Константина і християнську тримала віру, тій усе про себе сказала. Цариця ж прийняла її люб'язно і допомогла їй повернути батьків маєток, що його відібрав Максиміян. Його ж Калісфенія прийняла, роздала тим, що потребують, тіло ж батька свого із заслання в Азію перенесла і збудувала церкву в його ім'я. Сама ж, решту життя по-апостольському провівши, до Господа одійшла.

І святих мучеників Гая, Фауста, Євсевія і Херимона, що були освячені служителі Господні, єреї й диякони, учні ж святого священомученика Діонисія, єпископа олександрійського, його ж пам'ять завтра буде. Ці почали страждати в царство Декієве, здійснили ж подвига мучення в царство Валеріянове.

Місяця жовтня у 5-ий день

Страждання святої мучениці Харитини

Один доброродний і багатий чоловік, на ймення Клавдій, добрий і норовом, і милостивий до вбогих, побачив одну дівчину вельми малу, їй було ймення Харитина, яка ще в дитинстві по батьках своїх осиротіла, змилосердився над нею і, взявши її у дім свій, виховав собі замість дочки й полюбив її, як рідне собі дитя. Було-бо воістину через що любити її, бо, коли виросла, не тільки в ній краса лиця, але й принада звичаїв добрих виявилася: покірлива, смиренна, мовчазна, цнотлива й розумна була, а ще більше: вірна Христова раба й наречена; віруючи-бо в Нього, розпалилася дбайливою до нього любов'ю і Йому заручилася, дівство своє бережучи й живучи на осібнім місці в усамітненні; не клав-бо заборон той, що виховав, її пан щодо такого доброго наміру, але радів із цнотливого і святого життя її і осібну їй на безмов'я хоромину збудував; у ній живучи, навчалась у законі Господнім день і ніч, а вірних, що відвідували її, корисними словами навчала, до спасіння наставляючи і невірних приводячи до віри та життя боговгодного.

У той час Диоклитіян, нечестивий цар, підняв гоніння велике на християн, і шукали на мучення повсюди вірних, а найбільше тих, про чеснотливе життя й розум яких слава проходила. І вказана була свята Харитина перед комитом Домитіяном, що християнка є і багатьох еллінів навертає до християнської віри. Комит же те почув, відтак написав до пана її, повеліваючи, щоб прислав до нього Харитину. Пан же, прочитавши писання, уразився вельми і вдягся у веретище, плакав за нею, бачучи, що неможливо противитися комитовій силі. Одначе, скільки міг, противився присланим за нею воїнам, плачучи й тримаючи її руками своїми,