Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

і він смикнув руку назад: - Сержантко Дрейпер, ваша присутність очікується на зустрічі в конференц-кімнаті G о чотирнадцятій сорок п’ять, - вистрелив він своє повідомлення, трохи давши півня20, - як це ви не носите з собою ваш термінал? Вони вас не могли відстежити.

Боббі піднялася на ноги, обережно перевіряючи коліно на можливість утримання її ваги.

- Ти щойно сам відповів на своє питання, хлопче.

 

Дрейпер прибула у конференц-кімнату на п’ять хвилин раніше, у щоденному однострої червоного-з-гакі кольору, зіпсованого лише пов’язкою на зап’ястку, що її наклав медик підрозділу на те що виявилося «легким вивихом». Морпіх у повних бойових обладунках і з штурмовою гвинтівкою відкрив для неї двері і посміхнувся, коли жінка проходила повз нього. Це була гарна, повна навіть білих зубів посмішка на обличчі з мигдалевидними очами такого темного кольору, що здавався майже чорним.

Боббі посміхнулась у відповідь і прочитала ім’я на скафандрі. Капрал Мацуке. Ніколи не знаєш кого зустрінеш на камбузі чи в тренажерці. Пара друзів не завадить.

Решту шляху вона йшла на голос, що кликав її по імені.

- Сержантко Дрейпер, - повторив капітан Торссон, вказуючи нетерплячим жестом на стілець за довгим столом для перемовин.

- Сер, - відповіла вона, віддавши честь перед тим як сісти. Її здивувала мала кількість людей в кімнаті. Лиш Торссон з розвідки і пара невідомих цивільних.

- Ґанні, ми переглянемо деякі деталі твого рапорту і будемо вдячні за твою допомогу.

Боббі чекала секунду, що її представлять двом цивільним в кімнаті, та коли стало зрозумілим що розвідник не збирається це робити, вона просто відповіла: - так сер. Все що я можу зробити у якості допомоги.

Одна з цивільних, руда, суворого вигляду жінка у дорожезному костюмі озвалася першою:

- Ми намагаємося скласти кращу часову лінію подій, які передували атаці. Чи не могли б ви показати нам на цій мапі, де ви і ваш вогневий загін перебували, коли отримали радіоповідомлення повертатися на аванпост?

Боббі їм вказала, потім пройшлася крок за кроком через події того дня. Дивлячись на мапу надану ними, вона вперше побачила як далеко відлетіла через лід після падіння орбітального дзеркала. Схоже що питання стирання на пил як решту її підрозділу вирішили декілька сантиметрів.

…

- Сержантко, - звернувся Торссон. Судячи з тону його голосу звертався він не вперше.

- Сер, пробачте, перегляд цих фото навів на мене ману. Цього більше не станеться.

Торссон кивнув з дивним виразом, сенс якого залишився незрозумілим.

- Що ми намагаємось осягти, це точне місце де аномалія була розміщена перед атакою, - сказав другий цивільний – вайлуватий чоловік з рідким, каштановим волосся.

Тепер вони звуть це аномалією. Можна почути першу велику літеру і цьому слові, коли вони його вимовляють. Аномалія, наче вона от-от відбулася. Дивна, випадкова подія. Це тому, що всі боялися називати це справжнім іменем. Зброя.

- Тож, - вів далі вайло, - засновуючись на довжині вашого радіоконтакту і інформації щодо втрати радіосигналу з іншого обладнання у цій місцині, ми можемо встановити джерело перешкоджаючого сигналу як саму аномалію.

- Чекайте, - попросила Боббі, - що? Монстр не міг глушити наше радіо. Він не мав техніки. Він навіть клятого скафандру для дихання не вдягнув! Як він міг нести обладнання для перешкод?

Торссон поплескав по-батьківськи її руку, цей рух призвів до зворотнього, аніж заспокоювальний, ефекту.

- Сержантко, дані не брешуть. Зона радіозатьмарення рухалася. І завжди її центром була.. річ. аномалія, - сказавши це, чоловік відійшов аби поговорити з рудою та бурмилом.

Боббі повернулася на стілець, відчуваючи як в кімнаті покидають її сили, наче вона опинилась єдиною на танцях без пари. Але так як розвідник її не відпустив, вийти вона не могла.

Руда озвалася:

- Засновуючись на втратах наших радіоданих, ми можемо вказати що точка розміщення ось тут - вона вказала на щось на мапі, - і шлях до аванпосту ООН проходив по цьому хребту.

- Що в цій локації? – перепитав Торссон скривившись.

Вайло дістав іншу карту і вдивлявся в неї декілька секунд.

- Здається якісь старі сервісні тунелі для водозабезпечення бані. Тут сказано що вони не використовувалися десятиліттями.

- Тобто, - підсумував Торссон, - якісь тунелі, які хтось міг використати для переміщення чогось небезпечного, що варт було тримати в секреті.

- Так, - погодилась руда, - можливо воно було приставлене до того аутпосту морпіхів але вирвалось на волю. Морпіхи почали бігти, побачивши що воно вийшло з під контролю.

Сержантка поблажливо засміялась, але швидко узяла себе в руки.

- Ви маєте щось додати, Дрейпер? – запитала розвідка.

Боббі отримала від нього звичайну загадкову посмішку, але так як працювала з ним вже чимало часу то зрозуміла, що більш за все він ненавидить нісенітниці. Якщо ти заговорив, то він має впевнитись що ти скажеш щось корисне. Обоє штацьких глянули на неї з подивом, так наче вона була тарганом, що став на дві ноги і забалакав.

Сержантка струснула головою.

- Коли я була салагою, то знаєте що наш сержант-інструктор називав наступною по небезпечності річчю у сонячній системі після марсіянської морської піхоти?

Штафірки продовжували пиріщитись на неї, проте Торссон кивнув і підібравши слова в такт її реченню відповів:

- Морська піхота ООН.

Черевань і рудоголова глипнули одне на одного і руда перевела погляд на розвідку. Але Торссон вів далі:

- тобто ви не вважаєте що морпіхи втікали від чогось, що вийшло з під їх контролю.

- без жодного довбаного варіанту, сер.

- тоді викладіть вашу точку зору.

- Той аванпост ООН був укомплектований повним взводом морпіхів. Така ж кількість як і наш аванпост. Коли вони нарешті побігли, їх залишалось шестеро. Шестеро. Вони билися майже до останньої людини. Коли вони побігли до нас то не намагалися врятуватися. Вони бігли, аби ми змогли продовжити бій.

Вайлуватий підняв з підлоги шкіряну сумку і почав в ній копирсатися. Руда спостерігала за цим так, наче воно було значно цікавіше за будь-які слова Боббі.

- Якщо це була якась секретна оонівська штука, яку довірили морпіхам для охорони або транспортування, вони б не прибігли. Вони радше б загинули всі до душі, аніж покинули своє завдання. Ось це варт було роз’яснити.

- Дякую, - сказав розвідник.

- Тобто, це не наш бій був навіть, та ми билися до останнього аби це зупинити. Ви вважаєте що оонівці зробили б менше?

-