Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

Старий, дитина, інвалід, прибиральниця, вулична торговка, патронажна сестра… Улюблені герої Ірини Цілик — непримітні, «маленькі» кияни, що мовчки двигають на собі тягар життя, і чиї обличчя зазвичай не потрапляють у поле зору телекамер. Кожен із них з дня на день провадить свою персональну війну — за територію людяності круг себе, і їхні історії, як вихоплені авторкою з темряви лірично-щемні «короткометражки», допомагають читачеві розширити цю територію і довкола себе також.

Ірина Цілик

ЧЕРВОНІ НА ЧОРНОМУ СЛІДИ

ГАЙТАВЕР

1

— Са-а-ашка, ану чеши сюда!

Сашка зупинилася й завмерла, міцно стискаючи сумку.

— Сюда, сказала! — знову закричала Люба, перехилившись донизу, й над вузьким прольотом під’їзду зателіпалися її великі груди.

— Що?

— Сюда піднялася, бистро! — багатозначно стишила голос Люба. Вона нетерпляче човгала голими ногами в гумових шльопанцях, наче вагалася, чи спускатися їй самій, чи поберегти репутацію в очах цієї малоліткй. Ще зовсім недавно Люба поводилася скромніше: в будинку про неї знали хіба те, що вона працює консультантом у магазині косметики й невтомно шукає собі чоловіка. Люба ростила довгі дорослі нігті, окультурювала їх французьким манікюром і, якнайвигідніше запакувавши всі свої випуклості, щоп’ятниці та щосуботи прицільно виходила на клубний промисел. Півроку тому вона врешті ви ходила собі мужичка з маленькою СТО й виразною попкою на підборідді, вийшла заміж, помітно погрубшала і розправила залежалі крила, від чого в під’їзді одразу стало ще тісніше.

— Вже побігла, — огризнулася Сашка, і не думаючи рушати зі своєї сходинки.

— Значить так! Передай бабі, що як я найду ще раз якесь гівно під ковриком, то нагодую їм вас обох, поняла? Буде в мене кров’ю срать твоя баба, як не заспокоїться!

Сашка вийшла з під’їзду, і ще одне Любине «по-оняла?!» вдарило їй у спину. Надворі було вітряно: подих вулиці після летаргійного сну зими збуджено лоскотав щоки, шелестів курткою і ніс запахи свіжої фарби та смаженої риби з чийогось вікна. На зупинці вона довго чекала тролейбуса, колупаючи пальцем оголошення на кіоску. Бляклі папірці пропонували записатися на йогу, виграти тисячу гривень, продати волосся, але Сашка машинально прошкрябувала нігтем усі ці суперпропозиції, бо давно нікому не вірила, та й волосся, потрібного на продаж, не мала. А що мала натомість, то хіба доволі специфічні комплекцію і зріст, через які два роки тому отримала чергове прізвисько з незмінною липучкою шкільного розголосу. Значення слова «гайтавер»[1] їй було досі невідоме, але Сашка ні на що приємне не розраховувала, інтуїтивно відчуваючи в цьому залізобетонному слові логічне продовження «свинини» та «желатину» (так її раніше називали в класі). Хоча вона не була товстою — радше просто дуже великою. Відповідно ж до таких природних габаритів, у Сашки вимахало все: плечі, стегна, руки, ноги, особливо ноги… Сорок третій розмір жіночого взуття виявився абсолютно неординарним явищем, про що продавці не втомлювалися її сповіщати. Утім, у власній інакшості Сашка не знаходила для себе ніяких переваг, тяжко гнітилася нею і в глибині душі побоювалася, що може вирости ще більше.

Під’їхала напівпорожня «сімка», й Сашка вмостилася біля вікна, просканувавши спершу швидким поглядом усіх інших пасажирів. Парочка сіруватих дідусів, тітка з кравчучкою і молода жінка з дитиною на руках не викликали ніяких підозр; вона добре знала, кого треба остерігатися. Кілька разів Сашка попадалася, не зреагувавши вчасно на цей особливий погляд — прижмур розумного хижака, що ховає пазурі в кишенях власної шкірянки і з підкресленою байдужістю, наче дрімаючи, обережно вистежує жертву, щоб вишкіритися до неї поганими зубами рівно за хвилину до того, як розчиняться двері тролейбуса; першого разу в Сашки відібрали таким чином двадцять щойно вторгованих гривень, а вдруге, не розжившись навіть дріб’язком, двоє контролерів швидко облапали її просто на зупинці й відпустили. Відтоді вона вже не помилялася, з блискавичною швидкістю встигаючи оцінити власні можливості в межах будь-якого замкненого простору і придбати квиток або випорснути в разі явної небезпеки.

Вона проїхала кілька зупинок, роздивляючись вологі протавки асфальту під брудним останнім снігом, і вийшла на кінцевій, біля ринку.

На її улюбленому місці, навпроти кіоску, в якому продавалися пельмені, синюваті млинці й сирники з темними пипками родзинок, умостилася якась бабулька з редькою й аджикою в мурзатих банках. Сашка подумки вилаялася і почала розкладатися за кілька кроків від неї. Майже завжди вона мусила стояти де прийдеться, бо, на відміну від своїх сусідок, починала працювати лише по обіді, тобто одразу після того, як поверталася зі школи. Постеливши собі картонку під ноги, Сашка розклала маленький стільчик і ширше розгорнула сумку, тицьнувши завершальним жестом стаканчик до її чорного нутра.

— Скільки? — одразу нахилилася тітка в довгій шубі й блиснула золотом на спритних пальцях, які вже порпалися в насінні.

— П’ятдесят, — відзначила миттєвий почин Сашка.

Тітка замислено розгризла кілька зернят, кинула решту собі в кишеню, повільно розігнулася й пішла далі, вихляючи багатим хутряним задом. «От корова», — подумала Сашка. В якості свого товару вона не сумнівалася: відточивши щоденною практикою майстерність, бабця смажила бездоганне насіння. Але за останні чотири роки Сашка встигла вивчити характер натовпу з усіма його щупальцями, що раз у раз норовили пригоститися її товаром задурно.

Майже кожного дня по буднях вона приторговувала біля цього стихійного базарчика насінням, а по п’ятницях і вихідних їздила до центру, де стояла в «трубі» і продавала солодкі льодяники на паличках. Незважаючи на всі очевидні відмінності місця дії, і тут, і там Сашка проходила школу боротьби за власне місце під сонцем чи тьмяною лампочкою в переході; неминуча гризня з сусідами, біганина від далекозорих органів влади, спілкування з покупцями та інші подібні премудрості вже давно навчили її не лише абетки, а й вищої математики самодіяльної торгівлі.

«Ви ж її загорніть у грубу тряпочку, бо коли останнього разу я робила собі компрес, то такі булдирі були. Ця редька зла, як сатана!» — хирлява бабулька за три кроки від неї нахвалювала свій товар. Сашка кинула трохи насіння вічним канюкам — горобцям, дістала газету з сумки й заходилася скручувати паперові кульочки.

— Фігасє, Гайтавер. Ну, і почьом сємкі?

Сашка напружилася, повільно звела очі. Над нею стояв однокласник і роздивлявся вміст торби з очевидною насмішкою, яку демонстрував усіма ресурсами своєї небагатої міміки. Коли Сашка ще тільки починала торгувати, то подеколи відчувала себе музейним експонатом: однокласники ходили на ринок, як на екскурсію, — подивитися на неї. Поступово вона звикла до різноманітних зустрічей на цій території, яку резонно вважала своєю, але й досі жовчно-гіркувата нудота піднімалася їй у такі моменти аж під зуби.

— Ну ти царьок, — посміхнувся ще ширше однокласник і, чвиркнувши крізь зуби, потягнувся до насіння. — Наторгашиш собі на свинячі шмотки.

Обличчя Сашки задерев’яніло. «Щоб ти здох, щоб ти здох, щоб ти здох», — почала вона подумки розкручувати маховик своєї ненависті, силкуючись перевести погляд із його руки на щось інше. Але такі, як цей її однокласник, спльовували крізь зуби, носили дорогі кросівки,