Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

Итак, мы не одиноки.
На Ганимеде, житнице внешних планет, марсианка-спецназовец становится свидетелем гибели своего взвода, истребленного чудовищным суперсолдатом. На Земле высокопоставленный политик изо всех сил пытается предотвратить межпланетную войну. А на Венере обосновалась чуждая протомолекула, производя таинственные трансформации и угрожая распространиться по Солнечной системе.
В бескрайнем космосе Джеймс Холден и экипаж «Росинанта» заняты поддержанием мира от имени Альянса Внешних Планет. Они соглашаются помочь в поисках пропавшего на Ганимеде ребенка и внезапно обнаруживают, что будущее человечества зависит от того, сможет ли один корабль предотвратить межпланетное вторжение, которое, возможно, уже началось…
«Война Калибана» — это твердая научная фантастика, полная головокружительных приключений. Один из лучших образцов жанра последнего времени наряду с «Пробуждением Левиафана».

Перекладач щиро дякує режисеру і продюсеру пану Олегові Ущенко,

за допомогу у відтворення справжньої говірки

долини Марінера.

Війна Калібана

Пролог. Мей.

- Мей ? – мовила міс Керрі, - будь-ласка, відклади своє малювання. Твоя мама прийшла.

Їй знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти що сказала вчителька не через те, що Мей не знала слів – їй вже було чотири а не три, а тому що слова не співпадали з тим, що вона знала. Мама не могла за нею прийти. Мамуся полишила Ґанімед і переїхала жити на Цереру, тому що як каже татусь, їй потрібно трохи часу-тільки-для-матусі. Проте сердечко заколотилось: Мей подумала, що ВОНА повернулася.

- Матусю?

Звідти, де за опущеним мольбертом сиділа дівчинка, коліна міс Керрі закривали їй вид на двері роздягальні. Руками, липкими від фарб для малювання пальцями, червоною, синьою, зеленою, що змішалися на долоньках, вона ухопилась за ногу міс Керрі не для того щоб посунути її та більше аби спертися при вставанні.

- Мей! – заволала міс Керрі.

Дівчинка подивилася на плями фарби на штанях міс Керрі та на контрольований гнів на широкому, темному обличчі жінки.

- Пробачте мені, міс Керрі.

Нічого страшного, - мовила вчителька тоном, який на справді означав щось страшне, але дівча не заслуговувало на покарання, - будь-ласка, помий руки а потім прибери місце свого малювання. Я прихоплю малюнок і ти зможеш дати його твоїй мамі. Це собачка?

- Це космічний монстр.

- Це дуже гарний космічний монстр. А тепер, будь-ласка, помий руки серденько.

Мей кивнула, повернулась і чкурнула в ванну кімнату так, що аж халат їй затріпотів, мов ганчірка, яка потрапила у повітропровід.

- І не торкайся стін!!

- Пробачте, міс Керрі.

- Нічого. Просто витри їх після того, як помиєш руки.

Повний напір води змив усі кольори і завитки з її шкіри. Дівчинка швиденько, не турбуючись про розбризкану воду висушила руки. Неначе змінився вектор у гравітації – не до підлоги її штовхнуло а до дверей, у передпокій. Інші діти спостерігали з цікавістю і захопленням, - Мей відтирала зі стіни відбитки пальців, кидала баночки з фарбою у коробку, коробку у шафу. Навіть робочий халат стягнула через голову, не чекаючи поки міс Керрі допоможе їй і швиргонула в кошик для сміття.

У передпокої вихователька стояла поряд з двома дорослими, жоден з яких не був її мамою. Одна жінка, дівчинці не відома, обережно тримала малюнок космічного монстра в руках а на обличчі привітну посмішку. Іншим був доктор Стрікленд.

- Ні, вона дуже добре вміє ходити в туалет, - сказала міс Керрі, - але звісно, іноді трапляються

інциденти.

- Звісно, - погодилась жінка.

- Мей! – вигукнув доктор Стрікленд, нахилившись так низько, що став лиш трошки вищим за неї, - як справи у моєї улюблениці?

- А де, - почала було вона, і не встигла вимовити «матуся», як доктор Стрікленд узяв її в оберемок.

Він був більшим за татка і пах сіллю. Поляскав її по спині, полоскотав її боки і дівча так сильно зареготалося, що більше не могло вимовити а ні слова .

- Дуже вам дякую, - сказала жінка.

Приємно було з вами познайомитись, - міс Керрі потиснула жінці руку – нам справді приємно що Мей в нашому класі.

Доктор Стрікленд продовжував лоскотати Мей, допоки двері, що вели до садочку по системі Монтесорі позаду нього не за герметизувалися. Нарешті дівчинка змогла перевести дихання:

- Де матуся?

- Вона чекає на нас, - відповів доктор Стрікленд, - ми відведемо тебе до неї прямо зараз.

Новіші коридори Ґанімеду були широкими, розкішними а рециклери ледь працювали. Листя арекової пальми, гостре, мов леза ножів випиналося у всі боки з тузенів гідропонних горщиків. Широке, жовто-зелене з прожилками листя сциндапсуса спускалося зі стін. Просте, темно-зелене листя тещиного язика протикалися крізь усі інші рослини. ЛЕД світильники повного спектру струменили біло-золотавими променями. Тато розповідав що саме так і виглядає сонячне світло на Землі. Мей уявляла ту планету як величезне, складне сплетіння рослин і коридорів над якими лінійкою світить сонце з яскраво-блакитного склепіння-неба, і ти можеш перелізти через стіни, опинившись будь-де.

Мей поклала голову на плече доктора Стрікленда, дивлячись з-за його спини і у голос промовляючи назву кожної рослини, повз яку вони проходили. Сансв’єрія трьохполісна. Епіпремнум золотистий. Промовляння назв завжди викликало у тата посмішку.

Коли вона це робила самотужки, це дозволяло їй почуватися спокійніше.

- Ще хтось? – запитала жінка. Вона була красивою, та її голос Мей не подобався.

- Ні, - відповів Доктор, - Мей тут була останньою.

- Хризалідокарпус жовтуватий, - називала далі Мей.

- Добре, - промовила жінка, і потім знову, більш м’яко, - добре.

Чим ближче вони підходили до поверхні, тим ширшими ставали коридори. Старіші коридори здавалися бруднішими, навіть при тому, що бруду на них не було. Вони просто довше експлуатувалися.

Квартири з лабораторіями знаходились біля поверхні, там де жили бабуся і дідусь Мей, коли вони прилетіли на Ґанімед. У ті часи нічого глибшого не було. Повітря тут, на горі смішно пахкотіло а рециклери гули і дзижчали, працюючи постійно.

Дорослі не розмовляли один з одним, але доктор Стрікленд час від часу згадував про дівчинку і запитував: який в неї улюблений мультик? Хто в неї найкращий друг у школі? Що вона їла на сніданок сьогодні? Мей очікувала, що він почне задавати ті наступні питання, які задавав завжди і вже наготувала відповіді на них.

- В тебе в горлі не дере? Ні.

- Ти проснулась мокрою від поту? Ні.

- На цьому тижні в твоїх какулях була кров? Ні.

- Ти приймала свої ліки двічі кожного дня? Так.

Але цього разу, доктор Стрікленд нічим цим не цікавився. Коридор, по якому вони йшли, робився старішим і вужчим, аж поки жінка мала перейти позад них, аби пропустити людей які йшли на зустріч. Вона все ще тримала в руках малюнок, який аби не зобгався, був згорнутий трубкою.

Доктор зупинився біля непозначених дверей, узяв Мей на інше плече і дістав з кишені ручний термінал. Він щось натиснув у програмі, яку Мей ніколи ще не бачила і двері розгерметизувалися з грубим ляскотом, як у старому фільмі. Прохід було завалено сміттям і старими металевими ящиками.

- Це не лікарня, - озвалася дівчинка.