Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

Мене обурювало, що Іззі вдає, ніби небезпеки насправді немає. Вона настільки переконана в тому «нам не варто хвилюватися», що поводиться так, ніби всі їй винні. Ніби не знає, що все це лише показуха.

Уперше я почала сприймати себе як двох людей у підлітковому віці. Оце постійне відчуття, що ти – і суб’єкт, і об’єкт. Коли прямуєш коридором і водночас спостерігаєш за собою збоку. Іззі Марон про це, ясна річ, знала найкраще з усіх. Вона поводилася так, ніби знала. Вочевидь, вважала, що всі досі мають дотримуватися певних правил.

Але потім ти починаєш розуміти. Насправді твоя твердість була лише фальшивою бравадою. Зараз від дівчат очікують активних учинків, заохочують і підштовхують їх до цього. Високо цінують і винагороджують за зухвалість. Огризнися вчителеві, аби продемонструвати свою силу. Дочекайся його ніякової усмішки, легкого смішка, стверджувального кивка голови. Покажи середній палець мудилі, що свистить до тебе на вулиці. Шкоди не буде.

Це була правда життя, у яку я вірила раніше і в яку досі вірить Іззі. Небезпека ще себе явно не показала, але вона всюди, байдуже, хоче Іззі в неї повірити чи ні.

Я перегорнула її роботу, поставила, як і на всіх попередніх перевірених творах, відповідну позначку й тут помітила папірець між двома наступними аркушами. Звичайний аркуш у лінійку, складений навпіл. На папірці було написано олівцем, великими літерами: «ЦЕ НЕ КОББ».

Я не впізнала почерку. Вочевидь, через те, що мало слів і всі літери великі.

Я поклала папірець до другої купки, до тих, хто за Кобба, і вирішила – з’ясую, хто цей анонімний автор, пізніше.

Але коли я проглянула стос творів до кінця, всі були ідентифіковані. Навіть Джей Ті. Це був зайвий папірець, хтось хотів мені підсунути записку. Як попередження чи жарт – або ж анонімний автор таки щось знав.

Я залишила записку собі – поклала на столі, аби лежала на видноті та щоразу, коли підходитиму, потрапляла на очі.

Інформатори з’являються звідусіль. Раніше я отримувала листи на загальну електронну поштову скриньку редакції газети, але, щоб знайти серед того шлаку цінну інформацію, треба було справді постаратися. Більшість нав’язували свою вже готову суб’єктивну думку. Деякі натяки виявлялися брехнею та грубим перебільшенням. Наведені факти перекручувалися й перепліталися з прихованими образами та самовпевненим обуренням. І спростовувалися при ретельнішому вивченні.

До такого варто ставитися скептично. І насамперед – з’ясувати, з ким ви маєте справу. Інформація та її джерело крокують пліч-о-пліч. Одне без іншого нічого не варте.

До понеділка з поліції ніхто мені не зателефонував, і у вестибюлі школи, коли я там з’явилася, їх теж не було. Коридори були порожні. Проходячи повз скляну перегородку дирекції, я спіймала на собі погляд Мітча. Він притьмом відвів погляд.

Мій ключ застряг у замку, не повертався, і я зрозуміла, що клас уже відчинений.

Я піднесла руку до вимикача світла й завмерла. Запах, помічений краєм ока рух, дивне інстинктивне відчуття.

Я обернулася й побачила Тео Бертона. Він сидів усміхнений за своєю партою, склавши руки зверху. У нього було світло-русяве волосся, тонкі губи – доволі жіночні риси, якби не жиляста шия та руки.

– Даруйте, – сказав він. – Не хотів вас налякати. Двері були відчинені.

Проте я була переконана, що в п’ятницю замикала клас перед виходом.

– Тео? Чим я можу тобі допомогти?

І залишилася стояти біля дверей, згадавши настанови, які нам давали на профорієнтації: ніколи не залишатися з учнем наодинці в приміщенні з зачиненими дверима. Щоб не створити підґрунтя для непотрібних підозр і пліток.

– Ні-ні. Я просто хотів перед уроком попрацювати над домашніми завданнями. Ви не проти?

Насправді я була проти. Перший дзвоник ще не пролунав, але я стала б канцелярським пацюком, якби вказала йому на це. Так чи інакше, до дзвінка залишилося три хвилини. Тоді Тео матиме повне право перебувати тут. До того ж мені варто бути відкритою й допомагати учням, які приходять до чи після уроків. Хтось теж оцінює мою роботу, як я своїх учнів. Оцінюють навіть школу.

Я нічого не відповіла. Натомість виклала вміст своєї торби й почала готуватися до уроку.

Вмостившись за свій стіл, я помітила, що на моніторі комп’ютера світиться зелений індикатор, а системний блок гуде. Порухала мишкою – темний екран ожив, і з’явилося вікно входу до системи, куди потрібно вводити ім’я користувача та пароль. Можливо, хтось входив до мого облікового запису, а потім вийшов. Подумала про електронну адресу, яку дала Кайлу. Може, це поліція приходила перевірити твердий диск?

Але тут був Тео, у незамкненому класі з увімкненим комп’ютером.

Я витріщилася на його профіль, спостерігаючи, як кутики його губ ледь піднялися, ніби хлопець чекав моїх звинувачень. Тут усе було грою, я приєдналася дещо з запізненням, вивчаючи правила вже в процесі.

Я вирішила промовчати, ніби нічого не помітила, ніби мені байдуже. Якби я щось сказала, Тео міг би все заперечувати й переконався б, що йому вдалося мене зачепити. Я ввійшла в обліковий запис, проглянула електронну пошту. Жодних ознак, що сюди хтось навідався, не було. Я навіть перевірила відправлені повідомлення та смітник, але все виглядало так, як і раніше.

Я вдала, що працюю, адже Тео явно вдавав, що працює. Перекладаючи папери на своєму столі, прислухалася до кроків у коридорі. Хотілося вийти з класу, але я не могла зважитися залишити хлопця тут хазяйнувати. Ще ніколи я так не тішилася завчасній появі Моллі Локлін. Я надто весело й бадьоро з нею привіталася. Гадаю, вона навіть була цим заскочена.

Сходилися решта учнів, і я кожному видавала перевірену роботу за п’ятницю. Коли пролунав дзвінок, я часу не гаяла.

– Так виглядає, що кожен із вас має чітку власну думку щодо подій минулого тижня. Тож сьогодні писатимемо анонімні листи. Де ви зможете викласти свої переконливі аргументи щодо необхідності нових заходів безпеки в нашій школі. Почнемо на уроці, а готові листи треба буде здати завтра. Наберіть їх і видрукуйте. Підписувати свою роботу чи ні – на ваш розсуд. Я просто ставитиму позначки навпроти прізвища, коли ви їх здаватимете.

Хтось із учнів почав мені щось говорити. Я мусила дати їм можливість висловитися. Вислухати, не підштовхуючи й не киваючи на знак заохочення, щоб не злякати. Це те джерело інформації, якому потрібно віддати ініціативу.

Розділ 11

Коли я повернулася зі школи додому, на заїзді до будинку стояв немаркований автомобіль, а на ґанку, сидячи