Ерін Хантер - Ліс таємниць

Хмарко коротко хихотнув. На щастя, він більше не бідкався. Малий добре попрацював, викопуючи мох з-під снігу, і навчився висушувати його.

Вони саме поверталися до табору з оберемками моху, коли це Вогнесерд помітив кота, що вислизнув із ялівцевого тунелю і попрямував угору лощовиною. Його кремезне тіло і смугасте хутро неможливо було не впізнати — це був Тигрокіготь.

Вогнесерд примружив очі. Воєвода начебто чаївся, раз по раз озираючись, а тоді поспіхом вийшов із тунелю і зник за виступом. Вогнесерд захвилювався. Щось тут було не так.

— Хмарку, — сказав він, поклавши свій оберемок моху на землю, — віднеси свій мох до старійшин, а тоді повернися по мій. Мені дещо треба зробити.

Хмарко кивнув головою і з повним ротом моху почимчикував до тунелю. Вогнесерд повернувся і побіг схилом до того місця, де зник Тигрокіготь.

Воєводи вже не було видно, але його нескладно було знайти за запахом і величезними слідами на снігу. Вогнесерд вирішив не поспішати, щоб Тигрокіготь його раптом не помітив.

Стежка вела крізь Високі Сосни повз Дереворізку. Вогнесерд раптом усвідомив, що Тигрокіготь прямує до угіддя Двоногів. У нього серце впало у п’яти. Невже воєвода збирався знайти його сестру Принцесу? Можливо, Тигрокіготь настільки розізлився на Хмарка, що хотів помститися його матері? Вогнесерд ніколи не розповідав Кланові, де саме жила Принцеса, але для Тигрокігтя нескладно було б визначити її запах, порівнюючи його із Хмарковим. Він трохи пригальмував, намагаючись ступати тихіше. На повороті біля куща ялівцю Вогнесерд краєм ока помітив якийсь рух. Це миша шкряботіла під гіллям.

Вояк не хотів зупинятися, щоб її вполювати, але здобич ніби сама просилася до нього. Кіт інстинктивно став у мисливську стійку і поповз до миші. За один стрибок він опинився прямо над нею, ще за мить здобич уже була закопана у сніг. Вогнесерд продовжив стежити за Тигрокігтем. Тепер він пришвидшив крок, хвилюючись, щоб за час його полювання воєвода не накоїв лихого.

Вогнесерд саме обходив повалену колоду, як раптом мало не наштовхнувся на самого Тигрокігтя, який біг у протилежному напрямку.

Воєвода від подиву став дибки.

— Ти, мишоголовий! — зашипів він. — Що ти тут робиш?

Спочатку Вогнесерд відчув полегшення. Очевидно, Тигрокіготь не міг за цей час дійти до угіддя Двоногів і скривдити Принцесу. Але потім він усвідомив, що воєвода пропалює його поглядом, повним підозри. «Він знає, що я за ним стежив», — із відчаєм подумав Вогнесерд.

— Я… я пішов із табору, щоб показати Хмаркові, де шукати мох, — затинаючись, відповів вояк. — А тоді вирішив ще трохи пополювати.

— Я не бачу тут жодної здобичі, — прогарчав Тигрокіготь.

— Я закопав її неподалік, — кивнув Вогнесерд у тому напрямку, звідки прийшов.

Воєвода примружив очі.

— Покажи.

Роздратований недовірою Тигрокігтя, Вогнесерд повів його назад і розгріб сніг там, де він щойно заховав мишу. — Задоволений?

Тигрокіготь насупився. На обличчі воєводи можна було прочитати його думки: він хотів звинуватити Вогнесерда в чомусь, але не мав до чого причепитися.

Нарешті Тигрокіготь гаркнув:

— Тоді йди полюй далі!

Воєвода нахилився, щоб підібрати Вогнесердову мишу, і попрямував до табору.

Вогнесерд провів його поглядом, а тоді побіг далі стежкою. Принаймні можна дізнатися, куди ходив Тигрокіготь. Час від часу він дослухався, аби пересвідчитися, чи не слідкує за ним воєвода, але нічого не чув, і згодом перестав зважати на це.

Тигрокігтеві помітки закінчилися біля живоплоту на території Двоногів. Вогнесерд походив туди-сюди під деревами, дивлячись під лапи. На снігу було багато різних слідів — забагато, щоб виокремити якісь одні. А ще багато незнайомих запахів. Нещодавно тут було кілька котів.

Вогнесерд наморщив носа від огиди. Котячі запахи перемішалися зі смородом воронячого їдла та відходів Двоногів. За винятком запаху Тигрокігтя неможливо було розібрати що-небудь. Вогнесерд замислився, присівши й умиваючи лапи. Він не міг визначити, чи зустрічався Тигрокіготь із тими невідомими котами, чи просто проходив поблизу їхніх слідів. Вояк уже збирався рушати назад до табору, коли почув позаду себе нявкіт:

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Він скочив на лапи й озирнувся. На живоплоті край саду Двоногів сиділа його сестра Принцеса. Вогнесерд миттю заскочив на кущ і сів біля неї.

Принцеса гучно замуркотіла і потерлася об нього мордочкою.

— Вогнесерде, ти так схуд! — вигукнула вона, оглянувши брата. — Ти нормально харчуєшся?

— Ні, як і всі у Клані, — визнав він. — У таку погоду в лісі здобичі як кіт наплакав.

— Ти зараз голодний? — запитала сестра. — У моєму гнізді Двоногів є повна миска їжі, пригощайся.

На якусь мить Вогнесерд мало не піддався спокусі. У нього аж слинка потекла від думки поїсти щось, що не вміло втікати. Але здоровий глузд переміг. Як він міг повернутися до табору, повністю просякнувши запахом Двоногів? І до того ж вояцький правильник забороняв їсти самому, не нагодувавши спершу Клан.

— Дякую, Принцесо, але мушу відмовитися, — нявкнув Вогнесерд.

— Сподіваюся, ти хоч Хмарка годуєш, — стривожено пронявчала Принцеса. — Я тебе виглядала всі ці дні. Розкажи, як він.

— З ним усе чудово, — відповів кіт. — Він скоро стане новаком.

Очі Принцеси спалахнули гордощами, але Вогнесерд відчув під шкірою неприємне поколювання від непевності. Він знав, як це важливо для його сестри — віддати свого первістка Кланові. Не можна було дозволити їй засумніватися в тому, чи добре живеться Хмаркові у таборі.

— Хмарко дуже сильний та хоробрий, — промурчав Вогнесерд. — І розумний. «А ще галасливий, розбещений і нечемний, — додав він про себе. — Та Хмарко скоро навчиться жити у Клані».

— Я впевнений, із нього буде чудовий вояк, — нявкнув він.

Принцеса замуркотіла:

— Звичайно буде. Ти ж його навчиш.

Вогнесерд присоромлено смикнув вухами. Принцеса думала, що йому легко давалося вояцьке життя. Вона не знала про внутрішні проблеми, про те, як важко було робити правильний вибір, коли він дізнався про загрозу для Клану.

— Мені вже пора, — нявкнув вояк. — Я скоро знову прийду до тебе, а коли настане новолист, то приведу і Хмарка.

На прощання він із любов’ю лизнув Принцесу, і вона замуркотіла ще голосніше від думки про те, що невдовзі побачить своє улюблене кошеня.

Вогнесерд попрямував назад за слідами Тигрокігтя, озираючись на всі боки. Оскільки він сказав воєводі, що пішов полювати, то краще повернутися із здобиччю. Раптом кіт почув незвичний звук. Вогнесерд зупинився на хвилину й замислився, а тоді зрозумів. Десь неподалік крапала вода. Роздивившись навколо, він побачив сріблясту кульку на кінчику тернової гілки. Краплинка набучавіла і мерехтіла на сонці, а тоді упала й розтопила невелику дірочку на снігу.

Вогнесерд підвів голову. Тепер він ясно почув, як крапотить вода