Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала б єсь, що пан про ню розказує! Або й про Масю якби-сь почула! Єй! єй! аж дух радується.

Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучче було б, якби він гудив. Мася ходила до його дочок і цілувалась і все; а вийде з хати, то ляхівки й пічнуть:

- А со to będzie, kochaniu! troszku ciasta, cybuli а oleju? 76

- Knysz! 77 - гукне друга. І підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: - Ще,- каже,- цибулею відгоне!

- Ще олією тхне! - відкаже друга. І регочуться, аж покочуються. Та панотець цього не знав. Ляхи - народ облесний, знають, з якого боку підійти, і так примаслиться, що й сто голів май,- не вгадаєш, що в йому кипить. І панотець щиро вірив, що Росолинський як хвале, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася рум’яна була, як ягідка. «З обличчя,- каже,- видно, що в жилах тече хамська кров, що в грудях хлопське серце б’ється».

Чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, і показалось небозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут-то було плачу та прокльонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця,- «так і вирву!» - каже,- та боліло.

Прибувши в пансіон, як там звали,- нібито до Печержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; і не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого це так; а далі Мася і призналась одній товаришці і облилась слізьми.

- Порадимо,- каже тая,- не сумуй! - І прираяли пить оцет на́тще.

П’є дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають.

А надворі тим часом січень - чи ж другі звуть лютий - був наскінчу.

На Поділлі іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед палютим 78 і сніг розтає, і все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелену,- тим-то його прозвали березозоль. Та в дорогу збираючись, на це нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься завірюха і таке пічнеться, наче до різдва йде: і мороз, і вітер, і сніг. Ненадовго воно, а все ж надворі - сказано, без пори - наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить. Так і тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через скілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з коцюбами не повиходили. А о. Гервасієві саме тоді випала дорога: їхав у Круті - сина відвідати, бо на різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому бог поміг, а на ранок доїхав до Богу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, і тяжко було їхати, так люди льодом дорогу втерли. І о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А попід горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.

«Гай-гай! - думав собі о. Гервасій,- ото розкіш!» І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовками. Аж зирк,- заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.

- Чи бач? - каже о. Гервасій.

- Що? зайця? - озвавсь паламар.

- Еге ж,- каже панотець.

- Та бачу ж.

- Стань-но,- заговорив о. Гервасій.

- Та цур йому,- каже паламар,- може, то - дух святий з нами!

- Стій-бо, кажу! - гукнув панотець.

Спинив коні паламар, а з них аж пара встає. Панотець аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебира, от-от під лід піде.

- Як тобі здається, Саво,- заговорив далі панотець,- чи тут глибоко?

- Не повинно бути,- озвавсь той.- А з тим - хто його зна.

«Що буде, то буде»,- подумав панотець, зліз з санок, скинув кожух і пішов зайця здобувать.

- Не йдіть, панотче,- каже Сава,- може, то нечиста сила, аби вас у пролизь заманити.

О. Гервасій не чув цієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала, то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Якби в що задніми ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помуцується-помуцується і бовтне, тільки вушка видно. Ішов панотець, аж трясся, і все пробує лід під собою; далі чує - тріщить; то взяв та й ліг і посунувсь на животі. А паламар на санках бога молить за панотця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь він, що от-от зайця спійняти,- вже й руку простягнув, щоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, панотець дригнувся, лід хруснув, і тільки хвиля розляглась та вода аж на лід вискочила. Зайця ж як не було.

- Оце тобі, панотче, заєць! - каже паламар.

- Ге! рятуй! - гукнув о. Гервасій, схопившись за кригу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.

Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб подати, то панотець таки добре скупався. А тут і приморозок бере, і московський вітер 79 подима. Поки до санок дійшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикипів. Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу і ліг.

- Куди ж тепер? - питає Сава.

- Та куди хоч, аби де обсушитись,- каже панотець. А душа йому як не вискоче.

З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.

Вже й дух минув, і Купайло, 80 збирались люди жито жати, а о. Гервасій тільки по подвір’ї походе, та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка звозила, в коморі муки не ставало,