Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

що кожній то мисчину, то дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо, смерть зближалась.

- Та годі вже,- каже раз панотець,- тих ліків: вони тільки до кошту доводять, а користі з них катма. От подумай-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру ж уже Кирика й Улити.

- Ти тепер тільки здогадався! - озвалась паніматка.- Я вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.

- Спасибі тобі, серце,- сказав панотець,- що-сь така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хворобі. Дай тобі, боже, щастя й вік! - Та й зітхнув, зложив руки до бога і почав молитись. Паніматка й собі хрестилась за панотцем.

Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заговорив:

- Дай тобі, боже, віка та здоровля! а мене вже поховаєш. Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком: як не лежав, то ходив або й хати не держався, та ще не раз і над твоїм тілом згнущався - то бійкою, то лайкою. Прости мені, то й тобі бог простить.

З цим словом підточивсь до паніматки - вона стояла коло грубки, а він коло стола - і взяв її за руку та й цілує, кажучи:

- Недовго вже цим рукам робити на мене! Душа чує, що вже вмру: коло серця п’ялить, так п’ялить, що й не сказать! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину по пуття довести: все б удовиці легше було. Та така божа воля.

А паніматка слуха та й думає: «Оце ж то й єсть, що в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам». Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, якби хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед градом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.

- Не плач, серце,- заговорив панотець,- тільки голова розболиться, а мене не воскресиш; не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Біг тече.

Надійшла Текля, як огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась вторік від Масиної сукні з маминої одежини, то їй спідничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці, та замурзана така! сказано - дитина: чи їсть, чи п’є, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір і бавиться в по́росі.

- Ходи до мене, дочко! - каже їй о. Гервасій.

Підійшла вона. А батько обняв руками її голівку і каже:

- Моя ти сиріточко! моя замурзана! Що тебе жде на божім світі - яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів до пуття?

Текля мовчала.

- Чого ж ти мовчиш? - пита батько.

- А що ж я буду казати? - озвалась Текля.

- Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?

- Ні, татку, не буду,- каже Текля.

- О! моя ти щебетушечко! - заговорив батько, цілуючи її в голову, та так і вмив слізьми.

Бачила Текля, що мати плаче, та вона це не раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.

- Цить, доню! цить! - заговорила мати, взявши її на руки,- цить! чого ти?

- А татко чого плачуть? - відказала вона.

- Ні, татко не плачуть; то вони так собі.

- Де ж Орися? - пита о. Гервасій.

- О, цить, котю! щось татко кажуть.- Текля притихла, а паніматка питає: - Що ти кажеш?

- Я питаю: де Орися?

- Чи то їй роботи нема? - озвалась паніматка.

- Голубочка моя! - сказав панотець,- завсігда корпається де-небудь. От з кого буде господиня,- додав, втираючи сльози. А Текля ізнов як заплаче!

- Чого ж ти? - каже мати. А сльози і в самої капають.

- А татко ж чого плачуть? - озвалась Текля.

- То татка очі болять. Цить, котю, цить! - каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її і понесла з хати. Та йдучи, питає панотця: - Чи не хочеш чого їсти?

- Не хочу,- озвавсь він, кивнувши головою,- минулося.

- Ні, мамуню, я вже не плачу,- каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись.- А ви, мамуню, плачете? - додала, втираючи їй очі.

- Ні,- каже мати,- то я так, я не плачу, моя зозулько! - І поцілувала.

- А чого ж у вас мокрі очі?

- То так собі.

- І татко так собі? - питає Текля.

- Так собі, моя щебетушечко,- каже мати,- так собі.

Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.

 

VII

 

 

Антосьо нічого не знав, що дома діється, жив собі у Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже і після великодня, та нічого не сказала; а сам він, хоч і бачив батька, та не догадувався: вчився собі та й годі.

А час не йшов, а летів і пролетів. То за сим, то за тим, Антосьо й не запримітив, як і екзамен настав, і підвода приїхала.

- А що там вдома? - питає він хурмана.

- Все по-старому,- відказав той. Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: і з одним непорадна година, а з двома й не кажи.

- Хай же коні відпочинуть,- каже тоді Антосьо,- а ви поможіть мені скластися. Еге! спом’ятав! а чобіт мені не прислали?

- Ні,- каже хурман.- То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.

- Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!

- Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.

- Та дивіться ж! як мені їхати! - і показав чоботи зовсім викривлені.

- Та вже як-небудь,- каже хурман.

Їде Антосьо, радіє - аж не знає, де