Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвір’я. Глянула в вікно Мася та й каже:

- То moja popadia plącze sie. 69

- Jaka popadia? 70 - питають.

- Luboracka, a jaka ź! 71 - відказала Мася.

- Niby to matka twoja? 72 - кажуть.

- Ja ż mowię, ze moja popadia, 73 - озвалась Мася.

Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась і привітати її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; і то «для годиться».

«Може воно так і повинно бути,- подумала паніматка,- може воно по-старому тільки вітаються з матір’ю по-людськи; а тепер таке й соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав. Та мабуть же, й попомучили тебе, небогу,- думає мати, на доню дивлячись,- нім навчили дригать та тицяти! Не ученики, а мученики - мовляли покійні татуньо».

На розпрощання учителька строго-настрого наказала Масі з хлопками не сходитись.

- То сором,- каже,- то встид; а по-хлопськи побалакавши,- каже,- так пи́ски зогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш.- І дала роботу додому - гаптовання. Та ще й маму напросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби наново не zchłopiała. 74

Хто-хто, а Ганна очей не спускала з тернівської дороги: коли-то покажуться? Як надвечір відчиняються ворота - їдуть вони! Повибігали надвір і челядь, і своя сім’я; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, і наче чужа, незнакома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.

- То, може, що змерзла,- каже одна дівчина.

- Ніт! так загорділа, запаніла,- озвалась Ганна.

Справді, розібрали Масю, а вона насилу з татом привіталась, на сестер і не зглянула, і стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.

Миленько Ганна подивлялась на панянку, отут пораючись коло її одежини,- бажалось поспитати, чи все гаразд її збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під грубою - на тонких ніжках, як чапля або журавель; і все коло єї напижене, віддулось. Як виходить мати з валькира:

- Може ти голодна? може будеш що їсти? - питає.

- Dziękuję, mamo, nie chcę, 75 - процідила Мася крізь зуби.

«Таке! - подумала Ганна,- вже й до матері по-ляськи! поминай же як звали».

Пройшли свята. Після ордані ізнову пакувались, і від Масі ніхто рідного слова не чув - ні батько, ні мати, ні челядь, ні хто-небудь другий; все по-ляськи цвенькала. Малих дві сестри мала і тих навчила цокать, присідать: спіднички їм попідрізувала, і коси по-новому позакручувала - все пішло на другий лад. Сама не ходе, а пливе, як качка по воді; і менших так приучувала. На булих товаришок - сільських дівчат і спідлоба не поглянула, наче ніколи вони й не здибалися з собою.

- Отже, з Печержинської й справді учителька на славу,- говорив раз панотець Гервасій своїй жінці,- бач, як витресувала нашу небогу!

- До чого-то її доведе ця наука,- сумно відказала паніматка,-така пишна стала!.. Щодо мене,- додала,- то я воліла б бачить її, як бувала - з закачаними рукавами коло якої роботи, аніж на тонких ніжках як не під грубою, то коло вікна або за гаптами. Коли б уміла їсти зварити та дати лад в господарстві, то гаптовання й купе собі.

- Говори! - озвавсь панотець,- ти все своє правиш. А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печержинської вчиться? Такий уже світ настав.

- Поганий же він - цей світ теперішній,- озвалась паніматка.- Я ж не знаю жодних гаптів, а хліб, слава богу, їмо з тобою. І мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й других годувала. Та й твоя мати така ж була.

- Зате ходили в плахтах та в намітках.

- Тим-то їм і добре було, що свого не цурались! тим-то вони й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить собі плахту-другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці передасть. А з цих підрізаних що? Через місяць як не подереться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги метуть, що наче череда йде, такий копіт зіб’ють,- а їх лиш дві або й менше.

- Я знов скажу, що такий тепер світ,- озвавсь панотець.

- А я знов скажу, що поганий теперішній світ,- озвалась паніматка і додала: - Ще пани хай би собі вигадували,- на те вони багаті; а таким, як ми - бог з ним! - лучче б держатись старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше.

- То це по-твоєму,- каже панотець,- Мася повинна б натягти запаску та на вечорниці? Гарно!

- На вечорниці - не на вечорниці, запаску - не запаску, а що шнурівок та капелюшів - їй зовсім не потрібно.

- Хіба вона що? - гнівно заговорив о. Гервасій.

- Або я що кажу? - озвалась паніматка.

- Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? - почав кричати о. Гервасій.

- Попівна! хіба я що кажу? - озвалась паніматка.

- А попівна хіба не панянка? - каже о. Гервасій.

- Та панянка ж,- озвалась паніматка.

- То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? - гукнув,- чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка.

- Та хай буде, хай! - заговорила паніматка стиха,- хіба я кажу, щоб не була? хай буде! гамуйся!

Вдруге вже ніколи не вертались вони на цю розмову. Чи й паніматка переконалась, що попівна повинна бути ляховкою, чи боялась перечити, тільки як панотець почне хвалить Масю, то вона зітхне і каже:

- Добра дитина! та коли б їй дав бог розум добрий.

- На те вчиться,- озветься панотець,- щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь