Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

речі, підтвердить, що затрималася у мене і через те, що чоловік пообіцяв підкинути її додому, а сам до першої години і не з’явився. Довелося ловити таксі.

— А якби не впіймали?

— Цей варіант ми враховували. Навіть подзвонили про всяк випадок чоловіку.

— А чоловік подруги не запідозрив, що ви, скажімо, якісь її амурні справи покриваєте?

— Та де там! Я, щоправда, його лише раз у житті бачила — випадково на вулиці зіткнулися. Але на Отелло він аж ніяк не тягнув. Знаєте, пізній шлюб, молода дружина, а раптом на ревнощі образиться і кине? А чого це ви раптом про нього розпитуєте? Він що, має якесь відношення до нещасного випадку з моїм чоловіком?

— Я навіть не можу стовідсотково стверджувати, що нещасний випадок трапився саме з вашим чоловіком, тож заспокойтеся. Поки що ми встановили тільки приналежність машини — згідно з реєстраційними та заводськими номерами. А щодо того, хто був у машині — то медицина свого останнього слова ще не сказала. Все може бути. Наприклад, «Москвича» у вашого чоловіка елементарно поцупили, доки він у підпільному притоні в карти на гроші грав. От він і соромиться повертатися додому — без грошей і без коліс.

— Спасибі, заспокоїли. Ви ще скажіть, замість «грав у карти на гроші» — вилежувався в ліжку у коханки… Дурня собача всі ці ваші, як ви їх там називаєте… гіпотези, чи що?

— Версії.

— Хай буде версії. Ви мого автолюбителя зовсім не знаєте. Ні, він, звичайно, міг і в гречку залягти, і в карти програтись, але щоб запізнитися на роботу, а тим більше прогуляти!.. Ні, це не в його стилі. Ну, нічого! Не треба мені ваших співчуттів. Шкода, думала ще трохи посидіти у відпустці, а тепер бачу — доведеться дитину бабусі, а самій на службу. Коли розкопаєте, подзвоніть. Лебединої вірності покійнику не обіцяю, але скандали мені теж не потрібні.

Чужі скандали не потрібні були і мені. А в таких ситуаціях вони неминучі. Це діє на нерви навіть професійному сискарю і взагалі, філософськи узагальнюючи, підточує віру в чистоту подружніх стосунків. Тому я з’явився в кабінет до Полковника і відрапортував мало не з порогу:

— Особи вбитих… перепрошую, жертв нещасного випадку, практично встановлено. Але… оскільки маємо справу з позашлюбними інтимними стосунками одружених людей і тим фактом, що мадам виявилася дружиною провідного конструктора закритого КБ, а джентльмен — не менш відповідальним працівником Ради Міністрів, то нам треба бути дуже делікатними. Тому пропоную поки що особливо не займатися оперативною розробкою найближчого середовища загиблих, а дочекатись остаточних висновків експертизи.

— І що воно тобі дасть, Сирота, якщо експертиза, приміром, встановить наявність алкоголю в крові чи його відсутність, або те, що вони спочатку вчаділи, а потім згоріли. І так два покійники, і так — два покійники, як не крути.

— Не кажіть, товаришу полковник. Ану раптом машину у них вкрала якась зголодніла парочка, котрій ніде було…

— А де ж тоді вони, котрі з Ради Міністрів, і… де вона там працює, ця конструкторша?

— Конструкторша — бібліотекаршею. В якомусь там НДІ. Довжелезна така назва, щось на взірець «Автомотовелофотобричкотракторний завод».

— Ну, так де ж вони, ці бричкотракторні, якщо машину просто вкрали?

— А я знаю? Раптом їм остобісили умовності, вони все кинули і дременули в Сухумі. Сидять там зараз під пальмами і каву п’ють. Життя, товаришу полковник, така цікава штука, що ніякий Шейнін цікавіше не придумає. То чого ж нам бігти поперед паровоза?

— Сирота, я тобою милуюсь. Ти почав виправлятися. Хоча, може це якась нова, добре замаскована свиня у твоєму стилі, якої я поки що не прорахував. Кажи чесно!

— Присягаюсь! Дію виключно з притаманного мені почуття делікатності і любові до ближніх. Особливо, якщо вони зміцнюють обороноздатність нашої Батьківщини чи працюють в урядових структурах.

— Тоді роби, як знаєш.

А що я знав? На той момент — анічогісінько. Крім того, що мене нудило від самої перспективи мати справу з так званою радянською номенклатурою. Слово честі, з немитою гуртожитківською лімітою я почувався вільніше.

Жарти жартами, але ще раз з’їздити на цвинтар, так би мовити, на свіжу голову, треба було. Я вже намірявся це зробити, аж тут, як на зло, прителіпався колега з ОБХСС і почав довгу і трудну, як «Слово про Ігорів похід» оповість про якихось ондатр і нутрій, що їх йому накинули, а я маю допомогти, бо так Генерал звелів.

Я не дослухав, побіг до Генерала, влетів до його кабінету, здається, навіть не постукавши, і з порогу видав, що ніякий я не спеціаліст по живності. Вдома не тримаю жодної фауни, окрім кота Бегемота. Що таке нутрії, взагалі забув, а про ондатр знаю лише те, що вони схожі на їжаків, а хвіст у них голий, як у пацюка.

— І взагалі, товаришу генерал, дозвольте запитати: що сталося? Хтось вирішив, що збирати овочі у підшефному колгоспі — то для карного розшуку замало? Треба ще й оце от водяне паскудство розводити? А хто ж буде зі злочинністю боротися?

Відповідь Генерала була стандартною:

— Товаришу капітан і отой мудрак, що в двері зазирає! Струнко! Кру-гом! Кроком руш! І щоб я вас обох більше не бачив. Спочатку розберіться між собою, а потім будете влітати… як щось, не скажу, куди.

Притиснутий до стінки обехаесесник з переляку заговорив більш-менш чітко і виразно. І навіть не без елементів логічного мислення. Виявляється, міліція не буде розмножувати ані ондатр, ані нутрій. Навпаки, є така думка, аби