Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Пожежа? Так-так, розумію. Був би зобов’язаний, якби весь цей офіціоз провели якомога швидше. Бо якщо ви не помиляєтеся, то мені треба буде її поховати. Я мушу повідомити у себе на роботі, бо така у нас організація. Напевне, до вас звернуться офіційно. З нашої системи…

— Розумію. Режим, специфіка, союзне підпорядкування. Ми зробимо все, аби максимально скоротити всі неприємні процедури. А сьогодні ви вже нікому нічого доповідати не будете. Бо пізно. Ідіть додому і спробуйте відпочити. Якщо це можливо. Зустрінемося завтра.

Він не заламував руки, не розмазував сліз по щоках, не кричав: не вірю! Але в його реакції не було нічого підозрілого. Напевне, в організації, де премії виплачують автомобілями, підбирають у штат людей з міцними нервами. А може, просто у нього характер такий — все спалювати в собі. Знаю я цей тип психіки. Мовчки дивиться, зрідка головою кивне, часом навіть легенько посміхається в скрутних ситуаціях. А одного дня приходить додому, розігріває вечерю, дивиться по телевізору свою програму «Время», закурює, падає на підлогу і помирає від інфаркту. Або від інсульту. У сорок з копійками років. Перегорає.

Я провів згорьованого вдівця до самого виходу з Управи, повернувся до свого кабінетику і спробував систематизувати всю інформацію для завтрашнього рапорту начальству.

Отже, що ми маємо? Молода дружина провідного радянського конструктора з якоїсь засекреченої «оборонки» ввечері після роботи відвідує свою подругу. Забалакується там до ночі. Потім разом з подругою виходить на вулицю, на пару з нею ж дзвонить додому своєму чоловікові, вішає трубку, ловить таксі, мило прощається… Далі настає смуга суцільної таємничої невідомості. Бо замість того, щоб приїхати в цьому таксі додому, вона опиняється в автомобілі законного чоловіка своєї подруги, їде з ним на автозаправку… До речі, експерти не лише встановили власника автомобіля, а й довели, що бак машини був наповнений вщерть. Так от, після заправки наша пара їде в глухий байрак поблизу цвинтаря, де зупиняється, але не приглушує двигун. Кінець першої серії.

Серія друга — дверцята машини заблоковано зсередини, передні сидіння опущені. Тихо бурмоче двигун, автомобільна пічка піддає жару, ритмічно порипують пружини… Старий має рацію: за таких умов до машини можна непомітно не те що підповзти — підійти стройовим кроком. Ідеальні умови для помсти з боку зрадженого рогоносця. Стоп! У конструктора алібі! Причому, надійне. Ота сама молода матір, котра говорила з ним по телефону перед тим, як посадити приятельку до таксі. Добре, це відкладаємо на потім, зараз — епілог. Вибух, полум’я, їдучий дим, «любва» закінчилася. Розпочалося слідство, де головним буде запитання: хто?

Чесно кажучи, я такого авангардизму не розумів. Вночі, в машині, на розкладених сидіннях… ану, як хто випадково натисне ногою на клаксон? Це ж увесь кайф — і к чортовій матері! А потім, чого це їх так прикрутило? Дня не могли дочекатися, чи що? Ах так, трудова дисципліна, трудова дисципліна… Але ж цей, як його, котрий конструктор? Він же сам скаржився на часті відрядження. А потім, я взагалі не уявляю, які виправдання вони придумували для своїх благовірних? Ну, наприклад, що б вони сказали, якби повернулися з того цвинтаря живими й здоровими? «Ти уявляєш, коханий, таксі зламалося по дорозі, довелося чекати, доки водій полагодив… Не йти ж мені пішки вночі через місто». Або його версія: «Знову жодна заправка приватників не обслуговувала. Змушений був аж у Бровари мотатися».

Від автора:

А було ж, панове і товариші, було!

Моталися! І в Бровари, і на Червоний Хутір, і в Бориспіль! І вистоювали годинами в кілометрових чергах, ковтаючи відверте хамство обслуги і глузування безколісних співвітчизників. Я вже згадував раніше, що всесильний Be-Be був маніакальним ворогом будь-якої особистості власності. Для цього фанатика чистоти комуністичної ідеї особистий автомобіль, наприклад, означав буржуазне переродження. Звідси й ставлення в тогочасному суспільстві Радянської України і до тих, у кого була своя машина, і, не дай Боже, власна хата. Куркуль, злодюга, чесна людина на це ніколи не заробить…

Олекса Сирота:

Я посидів, подумав і дійшов висновку, що нема сенсу мені гнати коней. Бідолашний конструктор завтра може і не з’являтися до мене на розмову, бо здається, все потрібне ми вже з’ясували. Залишилася формальність — перевірити його алібі.

Якби не синці під очима, то «алібі» конструктора виглядало б дуже навіть непогано. Що поробиш, малі діти — то не завжди малий клопіт, як стверджує приказка. Молода вдова працівника Ради Міністрів поводилася, як сказав би наш Старий, мужньо. Більше того — на моє обережно висловлене припущення, що свого чоловіка вона як іще раз побачить, то виключно в закритій труні, прореагувала більш ніж стримано:

— Я знала, що цим закінчиться. Оці всі його поїздки на заправку, черги на автообслуговуванні, перескладання іспитів на нові права в автоінспекції — все це казочки для дурної дружини, котра за пелюшками більш нічого не бачить. А спробуй йому натякнути, що крім автомобіля у нього ще є дружина і дитина, то такого наслухаєшся! «Ти ж у відпустці, це я працюю цілий день!»

— Коли від вас пішла ваша подруга?

— А до чого тут вона? Ви що, мене підозрюєте? Вона, до