Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

до вищого командування камарильї. Надто дорогу рушницю знайшли в заручника. Підозріло дорогу. Якщо автомобіль поверне праворуч, то Рема везуть у Донецьк. Якщо ліворуч — то в Луганськ.

Дорогою машина зупинилася. Бічні двері з гуркотом від'їхали вбік і знову зачинилися. У цей момент усередину ввірвався шум великого населеного пункту. «Не мегаполіс», — аналізував Рем характер урбаністичних звуків. У мегаполісі інтенсивність шумового тла така, що іноді не розрізняєш звуків окремих машин. Тут же Рем міг не тільки розрізнити звуки машин, але й визначити їхні марки. І відстань до них.

У місті простояли близько години. «Злісне, вочевидь, містечко, — сумно констатував про себе бранець. — Тут усі проти нас». Чому, здогадатися нескладно. Бойовики лишили його в машині самого, не подбавши про охорону. Вважали, що тут ніхто не допоможе втекти заручнику, хай навіть і такому важливому, як Рем.

У тиху утробу машини знов увірвалися шум міста та лайка бойовиків. Вони отримали наказ їхати далі, і це їм не дуже подобалося. Машина за містом звернула ліворуч. Рем зрозумів, що його везуть до Луганська, і трохи заспокоївся, ніби розуміння, у який пункт прямує транспорт, вселяло надію на швидке звільнення. Але насправді його муки тільки починалися. «Усе буде добре, — твердив він. — Слова матеріалізуються». Щоправда, коли це станеться, він не знав. Треба було взяти себе в руки, от і все. Думати про щось хороше навіть у такій майже безнадійній ситуації.

Водночас йому й не сподобалося, що везуть до Луганська. Із двох варіантів цей був гіршим. У Донецьку було повно російських ФСБшників. Вони не мали зайвих сантиментів до ворога, але при цьому були професіоналами, навченими одержувати інформацію від супротивника. Принаймні вони віддали б перевагу розмові над примітивними тортурами. А в Луганську публіка була місцева, менш освічена. Відповідно, свідчення в ЛНР воліли вибивати, а не отримувати. Били луганські бойовики дуже жорстоко, ламаючи й калічачи полонених укрів.

Через кілька годин його довезли до Луганська. Цілу дорогу бойовики мовчали. Він навіть устиг трохи розслабитися, подрімати. І прокинутися від різкого крику.

— Ану вставай! Конечная!

Йому боляче заламали руки за спину й потягли вгору сходами всередину невідомої будівлі. У приміщенні було багато людей. Він постійно натикався головою на чиїсь животи, обвішані військовою амуніцією.

— Куда прешь! Не видать, что ли?

Він через стрічку скотчу не бачив. Але людей, на яких він налітав, як куля на кеглі, не цікавило, що пре він не з власної волі, а з волі дужих молодиків, котрі скрутили йому руки.

— Давай вниз!

То був наказ, і він зрозумів, що його ведуть у підвал. Два сходові прольоти по одинадцять сходинок. Точно як у його старій школі, побудованій у тридцять восьмому році, наскільки пам’ятав Рем. Отже, це колишня школа, а якщо не школа, то якась будівля, що має офіційне призначення. У Луганську, реліктовому місті, що не бажало сміючись розлучатися зі своїм радянським минулим, таких будівель повно.

— Стоять!

Його впритул поставили до шорсткої стіни, що пахла старою олійною фарбою. Загримотів ключ у замку. Важко рипнули двері. Його заштовхнули в кімнату з затхлим повітрям. Знову дзенькнув метал замка, відрізаючи шлях назад.

— Здесь пока посиди!

Сидіти не було на чому. Рем із зв’язаними руками здійснив тур периметром кімнати і не виявив жодних меблів. Комірчина виявилася не більшою за старий ліфт. Він натрапив на якісь палиці, звалив їх, і вони з гуркотом упали йому під ноги. «Швабри чи що?» — здогадався Рем і зрозумів, що перебуває в підсобці, де складають свої інструменти прибиральниці. А слідом за швабрами покотилися й пластикові пляшки. Миттю комірчину заповнив їдкий запах старої сечі, і Рем зметикував, що до нього тут когось уже тримали — приміщення не вперше використовують не за призначенням. А невдовзі його вивели на допит. «На дізнання», — як гучно називали подальшу процедуру його тюремники.

Дізнання почалося з побиття. Били його по голові, не знімаючи скотчу, і то так сильно, що перед очима стояли вогняні кола. Люди, котрі били Рема, після кожного удару кричали «Говори!», але було абсолютно ясно, що навіть після зізнання побиття не припиниться. Тому снайпер терпів і чекав. Години через півтори його мучителі втомились, але в голові у Рема боляче гуло. Він був наче дзвін, у який старанні дзвонарі били, били, потім стомились, а дзвін продовжував вібрувати й гудіти. Ну що ж, настав час щось сказати.

— Что вам от меня надо? — видавив він крізь червону солону субстанцію в носоглотці.

— Имя?! Фамилия?! Позывной?! С каким заданием отправили?!

Рем виплюнув згусток крові.

— Твою мать! — почув він і отримав ляпас. — Ты смотри, куда плюешь!

Видно, плювок влучив у когось із дізнавачів. Але побажання було відвертим знущанням: на очах у Рема, як і раніше, лишалася пов’язка зі скотчу.

— Говори!

На південь від Дебальцевого стояв загін російських морпіхів. Їх направили сюди з Мурманська. Рем отримав завдання приєднатися до добровольчого батальйону, вивчити ситуацію і висунутись у тил ворога. Його ціллю мав стати командир морпіхів, етнічний українець, який погодився за дуже великі гроші повоювати на своїй історичній батьківщині. На час бойового виходу Рема обіцяли підсилити двома досвідченими спецназівцями, тож їхню групу можна було назвати снайперською трійкою. Але до цього не дійшло. А тепер, коли стало зрозуміло, що завдання так і лишиться невиконаним, він знав, що розповідати про нього не варто за жодних обставин. Інакше поб’ють до смерті. Краще перетерпіти такий біль, пам’ятаючи,