Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

Це було для нього головним. Із втратою зору змиритися неможливо. Увесь світ, рельєфний, барвистий, об’ємний, перетворювався на нудну чорну пляму, залишаючи можливість здогадуватися про те, що відбувається довкола, лише за звуками. З ними теж відбулася цікава трансформація. Вони завжди мали сенс і значення. Шум двигуна проїжджої машини. Рипіння дверей. Потужний фортепіанний акорд із сусідського вікна. Але, втративши зв’язок із зображенням, осмислені звуки перетворилися на какофонію. Так бувало в кіно, у дитинстві, коли в кінопроекторі перегоряла лампа і глядачам залишалося дивитися хіба що на чорний екран і слухати розмови головних героїв. Але в кінотеатрі можна було посвистіти, покричати на механіка, і він, прочунявшись від алкогольної дрімоти, легко й невимушено знову перетворював радіо на кінематограф. Нині повернути зображення на екран життя навряд чи вийде. І він переживав подвійне безсилля неминучості. Адже зір — це його головний інструмент. Без зору на війні він ніхто. Він був снайпером. І то чудовим.

Він не любив свого справжнього імені. І постарався відвикнути від нього ще й із міркувань безпеки. Близьких друзів у нього не було. Колеги по непростій роботі називали його Рем. Це був позивний. Він вирішив назвати так сам себе на честь снайперської гвинтівки з чудовим прицілом, що лежала в багажнику старенького мінівена. О, яким тонким і водночас надійним інструментом смертовбивства ховався в тайнику біля запаски «Ремінгтон». Ніби продовження руки та волі господаря. Це не Рем став скороченим варіантом слова «Ремінгтон», це гвинтівка множила можливості снайпера, щоб той міг дотягтися до супротивника з відстані тисячі метрів. Зброя ідеально слухалася господаря і платила йому вірною безвідмовністю на полі бою.

Та іноді такий потрібний і послужливий інструмент міг виявитися небезпечним для самого власника. Надто коли супротивник на короткій дистанції. Коли лицем до лиця. І коли не зброя допомагає вижити й перемогти, а правильно дібрані слова.

— Это что у тебя в чехле? — з притиском запитав чоловік із пом’ятим зморшкуватим обличчям у канадському камуфляжі. Автомат із триколірною цівкою теліпався в нього на грудях.

— А ну доставай! — прикрикнув напарник. Вони стояли на блокпосту посеред другорядної дороги, на котрій, якщо вірити даним розвідки, бойовиків бути не мало б. Він іще спитав гвардійців, які контролювали перехрестя, чи можна їхати далі. «Можна», — ліниво відповіли солдати, і Рем спокійно рушив уперед з упевненістю, що сепарів немає.

Але вони там були. І неприємного розвитку подій тепер не уникнути, Рем це розумів. Тим паче, що переконливої легенди він не підготував.

— Ребята, может, не надо, там снасти. Леска запутается, кто ее потом будет разматывать? — він бурмотів із натягнутою на перелякане обличчя усмішкою, а сам намагався холоднокровно зрозуміти, як варто застосувати зброю. І чи варто? Сили були нерівні. Двоє людей біля машини. Ще четверо перед стіною з бетонних блоків, на відстані п’яти метрів від автомобіля. Скільки людей стояло за блоками, він не бачив, але здогадувався, що вони там є.

Тільки-но приклад показався з чохла, двоє біля машини пересмикнули затвори.

— Ни хрена себе снасти, — скрикнув один.

— А ну давай вниз! — закричав другий. — Мордой в асфальт! И не смотреть. Не смотреть на меня!

Ох і боляче ж б’ють по боках важкі черевики! Після кожного удару дихання ніби відключалось, і Рем, як риба, кинута на причал, хапав повітря. Він знав, що це тільки початок його мук, і розумів, що далі буде ще болючіше. Але все-таки бути полоненим — це ліпше, ніж не бути взагалі. І, перемагаючи біль, Рем узявся вигадувати легенду, що дозволила б пом’якшити його долю. «Ех, треба було заздалегідь придумати», — сказав він собі, пошкодувавши, що розслабився, полінувався. Адже раніше, під час спецоперацій на Близькому Сході, він краще готувався до всіляких несподіванок.

Гвинтівка змусила бойовиків понервувати.

— Дорогая, наверно! — сказав один тоді, коли навколо голови Рема чиїсь руки замотували широку стрічку скотчу. — Сколько она стоит?

Руки були досвідченими. Під скотчем був целофановий пакет. Він щільно закривав очі, залишаючи можливість для дихання. А воно ще не повністю відновилося після потужних ударів по ребрах.

— Такая стоит тысяч пятнадцать, — підказав трохи старший голос.

— Гривен? — перепитав бойовик, чия цікавість була обернено пропорційна до знань.

— Дурень, — відповів напарник. — Долларов.

І в цей момент Рем отримав ще один удар по ребрах. А далі машина. В дорогу.

З нього зняли шапку та обмотали голову скотчем так, що липка стрічка боляче тиснула на очні яблука, а перед очима на чорному тлі стояли такі яскраві помаранчеві кола, що обпалювали свідомість. Десь на потилиці свербіла шкіра, йому здавалося, що під скотчем повзе підступна мураха. Змахнути її звідти не було ані найменшої можливості. Зв’язані руки. Тонкий пластиковий шнурок бойовики примотали так по-звірячому, що шкіра почала кровоточити, а кисті стали фіолетовими. І ця мураха все повзла.

Але він зумів пересилити біль. Перемкнути свідомість на абстрактні думки. Цієї науки його непогано навчили.

Рем спробував зорієнтуватися, куди його везуть. Ного взяли в найпівденнішій частині дебальцевської «кишені». У цьому напрямку українські війська пробивалися до кордону й зупинилися за Дебальцевим, оточені з трьох боків сепаратистами та регулярною російською армією. Дорога, якою намагалися заволодіти обидві сторони бойових дій, вела в бік Красного Луча і далі, до російського кордону. Якби її вдалося захопити, то всі зв’язки з Луганською та Донецькою «республіками» були б перекриті. «Ми змогли б нарешті розрізати Лугандон!» — казали командири. Але зробити це поки не виходить.

І ось Рем із боляче здавленою головою та незрячими очима намагається вирахувати, куди його везуть. Машина їде вглиб території, підконтрольної бойовикам. У бік Красного Луча. Там його не залишать, це точно. Повезуть