Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

буддистський храм — на острові Ява. Називається Боробудур. Його збудували в центрі озера дванадцять століть тому, але одного разу на острові сталося виверження вулкана. Вода з озера пішла. Храм засипало попелом. І тільки в дев’ятнадцятому столітті англійці змогли розкопати його. Коли підіймаєшся його сходинками, то думаєш про те, що життя вимагає напруги. А коли стоїш на вершині, то відчуваєш неймовірний приплив сил. Чи від того, що бачиш панораму гір. Чи тому, що вище підніматися нікуди, і м’язи вже не болітимуть.

Вона засміялась і плеснула Бамбанґа по смаглявій руці, їй сподобалося це тактильне відчуття рельєфної плоті індонезійця. Він знов усміхнувся білозубим частоколом, що не знав стоматолога. «Цікаво, навіщо йому „Пейн-кілер“?» — майнула в неї думка.

— А ще в нас є найвища гора…

— У світі? — вставила вона швидко.

— Н-ні… — зам’явся Бамбанґ, — найвища у світі — це Еверест. Я мав на увазі, на островах. Жоден острів світу не має такої високої гори, як Пунчак-Джая. Майже п’ять кілометрів висоти. До речі, гору відкрив ваш земляк.

— Голландець?

— Так, Ян Карстенс. Гора має форму конуса. І за це її часто називають Пірамідою Карстенса. Тільки дістатися туди непросто. Спочатку треба пливти через протоку. Потім два тижні йти землями канібалів. А далі чекати гарної погоди, щоб піднятися на вершину. Але канібали в нас платні.

— Як це? — й одна з її красивих брів звелася від подиву вище за другу.

— Ну, за гроші вони зі злих дикунів перетворюються на добрих носіїв. Але коли треба, можуть розповісти цілу купу страшних історій.

Для більшого ефекту Бамбанґ скорчив страшну пику. Щоправда, нікого не злякав. Дівчина розсміялась. А малолітня сусідка біля ілюмінатора, зметикувавши, що увагу цього приємного співрозмовника повністю захопила підступна суперниця, показала їм обом язика. І відвернулася дивитися на хмари.

— Коли нарешті принесуть обід? — пролунав скрипучий голос за спиною в Бамбанґа. — Третю годину летимо.

Він заглянув у просвіт між кріслами і, спершись на підлокітник, підморгнув самотньому старому в задньому ряді.

— Коли в нас Рамадан, обідають після заходу сонця, — усмішка не сходила з обличчя Бамбанґа.

— Рамадан восени, — пробурчав голодний старий, — не розповідайте мені байок, молодий чоловіче.

— А ви тільки уявіть, що зараз осінь, і відразу стане легше чекати.

У його словах не чулося грубості. Лише бажання поділитися гарним настроєм. І старий це зрозумів, але по-своєму.

— У мене, молодий чоловіче, тепер завжди осінь. Ви це теж колись зрозумієте. Але нескоро.

А вона слухала, як гірською річкою біжить розповідь Бамбанґа, і склад за складом його слова перетворювалися на образи та видива, що поволі змушували працювати її уяву з новою силою. «Та що ж це? — запитувала вона себе. — Невже так діє знеболювальне?» Потім вона зрозуміла, що уява починає її вести звивистою доріжкою безтурботного дорожнього сну.

— Ви хочете подрімати? — це були останні слова, які вона почула від супутника.

— Так, трішки. Але, сподіваюся, не до Куала-Лумпура. У нас із вами там пересадка. Разом, правда?

Як же красиво він усміхається!

Їй привиджувався величезний вулкан, що вивергає лаву. Лава текла рікою, обминаючи пагорб, на вершині якого сидів незворушний Будда з сірого каменю, а в його очах із коштовного каміння танцювали червоні вогники відображеного полум’я. Вона стояла біля Будди й помітила, що лава підходить до її ніг. І тоді хтось узяв її за руку. Вона обернулась і побачила білозубу усмішку Бамбанґа. Їі супутник не боявся лави. Зате лава боялася його. Вона перетворилася на густий ліс, через який їм будь-що чомусь треба було прорватись. Із-за кожного дерева на них дивилися голодними очима канібали. Вони облизувались і корчили пики, а Бамбанґ усе тяг її за руку. І ось ліс перед ними розступився, і тоді вона побачила осяйну піраміду, на її вершині стояв чоловік у похідному сюртуку і з кремнієвою рушницею в руці. «Ян Карстенс», — відрекомендувався він гучним голосом так, щоб із п’ятикілометрової висоти його почули навіть біля підніжжя піраміди. І канібали, вловивши цей голос, перестали корчити свої страшні гримаси. Вони вийшли з лісу. У руках багатьох були дивовижні фрукти, які вони клали до підніжжя піраміди. «Не мені, — скомандував Ян Карстенс, — а гостям!» О, а це ще хто? Поряд з’явився старий знавець східних традицій із заднього ряду, який весело проскрипів: «Ну ось, нарешті принесли обід!»

Крізь сон до її свідомості пробився голос командира з динаміка:

— Пані та панове! Ми летимо на висоті тридцять три тисячі футів, це трохи більше за десять кілометрів. Температура за бортом мінус п’ятдесят два градуси. Ми перебуваємо в повітряному просторі України. Сьогодні сімнадцяте липня дві тисячі чотирнадцятого року. Місцевий час шістнадцята година двадцять хвилин.

* * *

Чоловік у зеленому камуфляжі, дивлячись на круглий монітор своєї установки, бачив не літак, а маркер, що світився і безгучно перетинав лінії розмітки на екрані. Перебуваючи за кілометри від «трьох сімок», він не міг чути, про що говорять усередині літака. Та навіть якби міг, то все одно не зрозумів би й слова. А коли раптом і зрозумів би, то однаково не зміг би не виконати наказу.

Рем як «Ремінгтон»

Рем осліп наприкінці третього дня свого полону. Не думав не гадав, що таке з ним може статися. Ну, зламані кістки. Гематоми. Нирки відмовляють. До всього цього можна звикнути