Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

Рем придумав собі ім’я і пояснив, що він звичайний волонтер, який возить на фронт зразки стрілецької зброї. Іноді віддає її, а іноді продає військовим за цінами, нижчими від ринкових. Побиття припинилось, його відправили назад, у нестерпно тісну комірчину. Після мук затхлий запах випорожнень здався йому ознакою спокою. Як то кажуть, у спокійній, дружній атмосфері.

Але спокій тривав недовго. Той, котрий старший і розумніший за його дізнавачів, вислухавши результати допиту, слушно вирішив, що бранець бреше, і наказав своїм підручним бити захопленого чоловіка доти, доки він не розповість усю правду про завдання.

А Рем вирішив правди не казати. Тож йому вигинали руки за спину, зв’язували ременем і підвішували до стелі. Поки він кричав, його били по ребрах. У підвішеному стані тримали недовго, але повторювали катування кілька разів на день. Крім цього, його роздягали догола і клали на панцирну сітку, до якої підводили струм. Залежно від того, як інтенсивно він кричав, збільшували силу струму, а коли замовкав від безсилля, змінювали покарання на різки з горілкою. Пруття, вимочене в міцних напоях, розтинало тонку шкіру до крові з першого удару і залишало сліди на спині, схожі на червоні поля в зошиті першокласника.

— Жалко на него водочку тратить! — казали бойовики.

І при всьому цьому розмаїтті його не припиняли бити по голові. Це тривало три дні без перерв. Кілька годин сну в смердючій комірчині не рахувалися. Навіть коли він забувався коротким і тривожним сном, все одно відчував дедалі дужчий біль. Найбільше боліло в голові, і нікуди не щезали вогняні кільця перед очима. Але на третій день тортур вони чомусь зникли.

Коли з голови зняли скотч разом із прилиплим волоссям, він зрозумів, що осліп. Він отримав легкий, майже дружній підбадьорливий запотиличник. Голова сіпнулася вперед і назад. Але це не змінило нічого. Його оточувала темрява, і він не бачив облич своїх мучителів. Розрізняв тільки їхні голоси.

— А что у него с глазами? Типа как стеклянные, что ли.

— Не знаю. Может, выделывается. Эй, лупоглазый, ты решил приколоться?

— Хорош его бить! Он, по ходу, не видит.

— Типа как?

— Типа не видит ничего. Типа слепой.

Він сподівався, що коли біль мине, то зір повернеться до нього, але він не повертався так швидко, як хотілося б, і Рема відправили до лікарні. Тепер він лежав на ліжку в невідомому місті і думав про те, що й по цей бік лінії фронту люди вміють виявляти співчуття. Чиясь дбайлива рука поправляла свіже простирадло на його грудях, а він слухав і радів крикам поранених. Гуркіт коліс важких каталок, скрипучих, як плітки старих медсестер, наповнював його серце життєвою силою. Лікарняні звуки давали йому надію на те, що тортури більше не повторяться.

Рука ще кілька разів за перший день, проведений у шпиталі, торкалася його чола. Потім жіночий низький голос просив його повернутися на живіт.

— Не больно? — запитала жінка, змащуючи його рани маззю, що пахла дьогтем.

Порівняно з тим, що він відчував іще позавчора, це було не боляче. І Рем вирішив, що власниця низького голосу і ніжних рук була медсестрою.

— Так, а что с этим? — спитав упевнений чоловічий голос.

«Цей поважний, мабуть, лікар», — подумав Рем.

— Сильно избит. Били по голове и спине. Видимо, пытали током, — доповіла медсестра.

— Я не спрашиваю, что с ним делали, — роздратовано обірвав її лікар. — Я спрашиваю, от чего его надо лечить.

— Он ослеп, — коротко пояснила медсестра.

Насичений голос жінки став дещо сухим. А тон, яким говорив лікар, діловим і роздратованим.

— А ну-ка привстань. Можешь?

— Могу, — відповів Рем і, застогнавши, підвівся.

— Так, что тут мы видим? — бурмотів лікар, поки його міцні пальці, завдаючи болю, блукали тілом пораненого пацієнта. — Видим многочисленные синяки от ушибов. Так, ну это не страшно. Гематомы, царапины. Руки-ноги целы, и порядок. А вот ребра? Ребра не целы. Есть трещина или перелом. Отправим на рентген. Дальше что?

Руки повзли вгору, до голови.

— Голова вся в ушибах. Сплошная гематома. Ну что ж, бывает и такое в больнице. Так. А ну-ка открой глаза.

Вони в Рема й так були розплющені і при цьому нічого не бачили.

— Ничего не видишь? — запитав лікар.

— Ничего, — підтвердив заручник.

— Маша, укропа на рентген! Ребра! А потом давай его в кабинет к офтальмологу! — гаркнув лікар, і Рем зрозумів, що огляд закінчився. А ще він зрозумів, що медсестру звуть Маша. «Хороша Маша, да не наша», — пожартував по думки пацієнт. Сумно, зате правдиво.

— Сергеевна! — покликала Маша технічку, відчинивши двері палати. — Сюда каталку!

— Не надо, — почув Рем із коридору вигук суворого лікаря. — Сам дойдет.

Маша допомогла йому підвестись. Він намагався зрозуміти, що з ним відбувається, і немов оглядав себе зсередини уявним медичним зондом. Дивне відчуття! Роблячи кроки лікарняною підлогою, намацуючи дорогу в лункому коридорі, він відчував кожен свій м’яз, кожен вивернутий суглоб і сухожилля,