Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

кожну гематому і зламану кістку. Він бачив себе, як на різноколірній картинці з медичного атласу. Йому навіть здалося, що в руках катів його тіло не так боліло, як зараз, коли дбайливі долоні медсестри Маші акуратно підтримували його за лікті. І він здогадався, що підсвідомо його організм занижував больовий бар’єр, щоб не загинути від шоку, а тепер усі заглушки зірвано і нестерпні больові відчуття сповна ринули на нього. Здається, що Машині долоні, як громовідвід, забирають частину больових розрядів. Дякую вам, Машині долоні. Тепер, човгаючи коридором понівеченими ногами, Рем вирішив збагнути, як можна дістатися до своїх. Те, що лікар назвав його укром, багато що пояснювало.

— Вас Маша зовут, да? — звернувся він до медсестри.

— Да, я Маша, — спокійно відповіла вона. — А вас как?

— Разве это сейчас важно? Зачем вам знать имя человека, которого через пару дней вообще придется вычеркнуть из списка.

Вона зовсім не зрозуміла цієї фрази:

— Из списка пациентов? Так ведь у нас выписывают, а не вычеркивают. Фамилия остается в журнале.

— Маша, скажите, а как называется этот город?

Вона мало не остовпіла від цього питання. Він відчув, як її рука здригнулася, немов через неї пройшов електричний розряд.

— Это… Это же Луганск. А вы не знаєте?

«Луганськ, — подумав про себе Рем. — Луганськ — це добре. Наші зовсім недалеко звідси. А може, мене хочуть обміняти на сепарів і внесли в списки полонених?»

Та ніхто в жодні списки його не вносив. У тому випадку, коли полонених готували на обмін, з’ясовували їхні імена, прізвища та інші дані, щоб протилежна сторона могла впевнитися: людина, яку хочуть конвертувати в життя іншої людини, дійсно існує. Рема не шукали. Він сам знав, що його місія була неофіційною, а відрядження не фігурувало в документах структури, яка відправила його на Схід. Рем — це фікція. Його не існує документально, а отже, й фактично. А ці в шпиталь його відправили лише за тим, щоб підлікувати і спробувати витягти з нього важливу інформацію. Річ у тім, що сепаратистів почали дуже сильно турбувати нікому не відомі месники, які діяли в тилу численних сил бойовиків. То кілька гаубиць ні з того ні з сього підірвуться, то зникне в повному складі блокпост під Красним Лучем, то посеред Донецька займеться полум’ям мікроавтобус із боєприпасами. Спочатку підозрювали, що то наслідки міжусобних конфліктів збройних банд, які називали себе різними гучними іменами. Але після тривалого з’ясовування та розбору контррозвідка сепаратистів виявила, що мінімум третя частина цих атак сталася за дивних обставин, причини яких залишилися таємницею за сімома замками. І хоча фахівці місцевої контррозвідки в минулому добре вміли відмикати чужі замки фомками та відмичками, цього разу вони виявилися безсилими. З отого їхнього безсилля й народився міф про українських партизанів. Бойовики не були аж такими наївними, щоб не припустити: цим партизанам допомагає регулярна армія. І Рема вважали кимось на кшталт зв’язкового. Емісаром між антиросійським підпіллям і «материковою» Україною. Треба визнати, недалеко від істини, яку з’ясувати було нескладно. Війна часом буває простішою за арифметику.

— Садитесь! — сухо й доволі грубо сказав окуліст. — И не шатайтесь на стуле!

Медсестра Маша посадовила Рема. Він відзначив подумки, що медсестри в цьому закладі добріші, ніж лікарі, які стоять на вищому щаблі медичної ієрархії.

На вимогу лікаря і з допомогою Маші пацієнт упритул притиснувся до приладу, що складався з двох окулярів і численних металевих поверхонь, холод від яких Рем миттю відчув на своєму обличчі. Лікар довго возився з приладом, відтак буркітливо повідомив медсестрі, що нічого не розуміє. Очні яблука цілі, зіниці нерухомі, повна втрата зору в результаті невстановленої причини. Тимчасова чи назавжди? Будемо спостерігати за пацієнтом. Усе, забирайте його.

Маша забрала Рема й повела на рентген. Було боляче притискатися до холодного екрана, поки лікар заряджав фотоплівку в апарат. Потім на Рема вдягли важкий фартух. «Не дышать!» — почув він команду. Рем перестав дихати. «А теперь дыши, глубоко!» I він знову вдихнув на повні груди повітря, що до болю розпирало його зламані ребра.

Чотири ребра, якщо бути точним. Нічого серйозного, пояснив лікар наступного дня, тільки тріщини, навіть бандаж надягати не варто. Заживе через три тижні.

Він швидко навчився досліджувати навколишній світ за допомогою решти чуттів. Розрізняв кроки лікарів і санітарок. З першого разу Рем визначав Машині кроки. Вона зазвичай стрімко й легко проносилася коридором, а коли пригальмовувала, він знав, що зараз увійде до нього в палату і скаже формальне «Доброе утро! Как самочувствие?» з таким теплом, що серце починало вибиватися з ритму і пацієнту можна було сміливо ставити діагноз «тахікардія».

Вона йшла коридором не сама. Поруч із нею скрипіли дві пари міцних черевиків. Його слух після втрати зору надзвичайно загострився, і він розібрав ледь чутне побрязкування металу в такт крокам. Йому добре знайомий цей звук. Власники міцних черевиків були озброєні, вони встигли порозсовувати по кишенях розгрузок споряджені магазини та гранати. Крім того, від них пахло потом і рушничним мастилом. Ці двоє ні про що не питали Машу, вони просто зайшли разом з нею в палату.

— Вот он, — злякано мовила вона.

— Ходить может? — спитав пропитий і суворий голос.

— Плохо, — ухильно відповіла медсестра і після паузи додала: — Через недели три уже нормально пойдет.

— Надо раньше, — беззаперечним тоном сказав власник суворого хрипкого голосу.

Черевики розвернулись і вийшли з палати. А слідом за ними застукали й невисокі підбори медсестри.

Він не знав цих людей. Не чув раніше їхніх голосів. Але володарі міцних