Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

дозволяє широке географічне охоплення. Він розширює коло донорів, на особистому рівні пов’язуючи навіть найменшого з них із одержувачем пожертви. Згідно з повідомленням журналу The Economist, це був фактично один з ключових факторів, що підживлювали багаторічну громадянську війну в Сирії. Бойовики черпали потрібні кошти, навчившись «збирати гроші на свою війну за допомогою Instagram, Facebook та YouTube. В обмін на відчуття того, на що насправді схожа війна, вони просили пожертви через PayPal. Фактично бойовики продавали свою війну онлайн».

Ніби на пораду гуру цифрового маркетингу, сирійські збройні угруповання формували свої повідомлення так, щоб представляти інтереси донорів. Багато з перших сирійських повстанців прагнули встановити вільну, світську демократію. Але така перспектива не приваблювала фундаменталістських донорів з багатих арабських держав. Отже, щоб краще продавати зусилля онлайн, навіть світські бойовики відростили довгі бороди та потурбувалися, щоб пересипати відео своїх атак вигуками «Аллах Акбар» (Бог великий).

Збирачі коштів також почали творчо застосовувати так званий «фінансовий джихад». Деякі стверджували, що онлайн-внески дозволили донорам виконувати свої релігійні обов’язки так само, немов вони насправді брали участь у битві. Можна було однаково проспонсорувати «марафон» свого кузена в боротьбі з раком та реактивний гранатомет для сирійського повстанця (за 800 доларів). Або ж підтримати повстанських супротивників. Спонсороване іранцями терористичне угруповання Хесболла – союзник сирійського режиму – проводило у Facebook і Twitter кампанію «Споряди моджахеда». Аналогічно воно дало змогу онлайн-прихильникам виконувати їхні релігійні зобов’язання, купуючи зброю та спорядження для війни.

Коли краудсорсинг стає повністю прозорим, результат може бути гротескним. У 2016-му непримириме іракське ополчення вийшло в Instagram, щоб похизуватися захопленням підозрюваного бойовика ІДІЛ. Після цього ополчення закликало 75 тисяч своїх онлайн-прихильників голосувати: вбити його чи відпустити. З усього світу, зокрема зі Сполучених Штатів, почали надходити нетерплячі, жорстокі коментарі. Через це за дві години член ополчення запостив нове селфі з тілом бранця в калюжі крові. Підпис був такий: «Дякуємо за голосування». За словами Адама Лінегана, блогера та ветерана армії США, усе це віддзеркалювало химерну еволюцію бойових дій: «Якийсь хлопчина на унітазі в Омасі, штат Небраска, міг вийти з туалету з кров’ю 18-річного сирійця на руках».

Оперативність, з якою надходили кровожерливі голоси, свідчить, що швидкість формування спонтанних онлайн-колективів зростає нарівні з інформаційним середовищем. У 2008-му онлайн-мозаїку терористичних атак у Мумбаї складали впродовж кількох годин. П’ять років по тому, коли пролунали вибухи під час Бостонського марафону 15 квітня 2013-го, цей час суттєво скоротився.

Бостонському центру координації надзвичайних ситуацій вистачило тридцяти секунд, щоб дізнатися про атаку, що вбила трьох людей та поранила ще близько трьохсот, – факт, який центр гордо задокументував у виданій через рік доповіді. Але новини про це вже поширювались онлайн. Бостонські поліцейські та рятувальники ще тільки тривожно кричали у свої рації, а @KristenSurman вже набрала для своїх прихильників у Twitter нестямне повідомлення: «Боже правий! Вибух!» Через кілька секунд @Boston_to_a_T завантажив перше фото атаки, схоже на зображення кульової блискавки. Навіть професійні ЗМІ повідомили про терористичну атаку вже через три хвилини. І першим був швидкий твіт від радіо Fox Sports – але не в Бостоні, а у штаті Вашингтон. Натомість бостонська поліція офіційно підтвердила вибух лише через годину.

Відтоді обсяги та досяжність онлайн-аудиторії стрімко збільшувалися, а кількість користувачів смартфонів у світі зросла більше ніж удвічі. Майже будь-яка подія залишає цифровий слід, який можуть ухопити, поширити та дослідити пильні користувачі Інтернету. І коли аудиторія легко переходить від одного вдосконалення до наступного, вона просуває власні. Окремі «цикли новин» можна побачити дедалі рідше. Тепер є лише новини, що оточують усіх, немов Сила у «Зоряних війнах». Ці новини всюдисущі й пов’язують усіх.

Принагідні почуття найкраще описує філософський термін «презентизм». Минулого й майбутнього у презентизмі немає, натомість є неосяжне тепер. Якщо ви колись сиділи, наче паралізовані, втупившись у безперервний потік повідомлень у Twitter чи Facebook, то знаєте, що таке презентизм. Серйозні роздуми про минуле блякнуть перед нагальністю поточного моменту; серйозні планування майбутнього ламає нескінченне відволікання. Медіатеоретик Дуґлас Рашкофф описав це як «шок теперішнього». Завалені безперервним потоком інформації, багато користувачів Інтернету можуть почуватися в пастці боротьби, бо інакше теперішнє їх просто змете.

У союзі радикальної прозорості та дедалі швидшого й гарячковішого краудсорсингу межа між спостерігачем та учасником безповоротно тане. «Новини» походять не лише від журналістів, але й від будь-кого, хто має смартфон: солдата з Instagram-акаунтом, президента, що твітить навсібіч, переглядаючи Fox News у своїй спальні. У певному сенсі, частиною новин стали всі. І хоча люди, що намагаються осмислити те божевілля, ще існують, характер та ідентичність цих цензорів теж зазнали трансформації.

Нові посередники

Латинське слово «медіа» означає «посередник». У минулому столітті це слово використовували щодо професійних журналістів та інформагенцій, яким платили за донесення новин до публіки. Сьогодні соціальні медіа додали слову нових значень.

У свої одинадцять років до цієї поважної професії приєднався Рене Сільва. Він почав видавати свою першу газету, друкуючи її на шкільному ксероксі. Невдовзі Сільва очолив повноцінну агенцію онлайн-новин, покликану знаходити історії, на які не звернули уваги. Він створив веб-сайт, запустив Facebook-сторінку та YouTube-канал і почав активно наповнювати новинами Twitter. І все це ще до закінчення школи.

Хоча в цій історії ніби нема нічого особливого, Сільва не мав жодної з переваг типового технічно озброєного американського підлітка з околиць. Натомість його Voz das Comunidades («Голос спільноти») повідомляв про життя у Complexo do Alemão – районі бразильських фавел, повному наркоторговців, де на 2,5 км2 кишить 70 тисяч людей. Хоча більшість історій Рене нагадували статті будь-якої місцевої газети – про незаконні паркування та місцевих лідерів, – іноді обставини самі знаходили Рене. У 2010 році, коли бразильські урядові сили безпеки організували низку перестрілок з бандами, 17-річний Сільва був на місці, щоб нічого не пропустити. Він наживо твітив про місце кожної стрілянини, вів відеотрансляцію та закликав друзів допомогти відстежити більше історій. Часом він виправляв повідомлення з акаунтів своїх конкурентів – професійних дорослих журналістів, які не знали місцевості, а тому часто плутали назви вулиць. Зусилля Сільви принесли йому міжнародну відомість, і хлопцеві з пошаною довірили нести смолоскип на Олімпійських іграх 2012 та 2016 років. Сьогодні він прагне застосувати свій гіперлокальний репортерський підхід по всій Бразилії.

Так само як соцмережі змінили життя людей, що випадково повідомляють новини, ці спільноти також вплинули на тих, хто свідомо їх збирає. По всьому світу виник новий тип журналістів, чиї можливості розширив Інтернет. Таких часто називають «цивільними репортерами».

Іноді ці репортери заповнюють пробіли, повідомляючи