Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

через соцмережі про галузі, які традиційні медіа вважають неприбутковими. Містечко Селінсгроув, штат Пенсильванія, з населенням 5500 людей набагато пасторальніше, ніж фавели Alemão, але йому теж бракувало своєї газети. Це вирішила виправити дев’ятирічна Гільде Кейт Лисяк, чиї Orange Street News висвітлювали все: від вандалізму до корупційного скандалу в пожежному депо. Журналістський хист Гільде найкраще ілюструє її відповідь, коли поліція намагалася тримати розслідування вбивства в таємниці, попросивши дівчину не розголошувати інформацію. Вона відповіла відмовою. «Хай мені й дев’ять, але я вже знаю, що робота репортера – доносити правду до людей. Я працюю на них, а не на поліцію».

Буває, що історії висвітлюють у місцях, де робота репортера стала надто небезпечною. Наприклад, мексиканська десятилітня нарковійна між урядом, збройними формуваннями та картелями коштувала суспільству (і зокрема журналістам) багатьох жертв. З 2006 по 2016 роки задокументовано близько 800 нападів на репортерів. Кількадесят із них завершилися смертю журналістів.

У прагненні уникнути такої долі інформагенції постають перед жахливим вибором. Деякі стають рупорами злочинців, наймаючи репортерів, відомих як «зв’язкові» карателів. Інші стають більш вибірковими у новинах, які висвітлюють. Газета Norte у місті Хуарес вибрала другий шлях, уникаючи історій, що можуть прогнівити таємних наглядачів з боку картелів. Один редактор пояснив свою позицію так: «Ви або робите так, або гинете, а загинути не хоче ніхто. Автоцензура – внутрішня цензура – це наш щит». Але навіть таких заходів було недостатньо, щоб тримати картелі на відстані. У 2017-му Norte закрили з останнім гірким «Прощавай».

Саме тоді в гру вступила Феліна, натхненням Twitter-акаунта якої стала Жінка-кішка з відомого коміксу. Її рідний штат Тамауліпас поділили між собою дві банди: Cártel del Golfo та Los Zetas, війна між якими вбила понад 15 тисяч людей. В умовах постійного жаху ця жінка об’єдналася з маленькою групою онлайн-дружинників, щоб інформувати та захищати співгромадян. Організацію назвали Valor por Tamaulipas («Мужність Тамауліпасу»). З адміністратором Феліною ця група створила краудсорсингову службу новин, яка збирала та поширювала інформацію, потрібну мешканцям штату, щоб вижити. Повідомлення були різні: від попереджень про стрілянину до фото небезпечних членів картелю, щоб громадяни знали, яких вулиць та людей уникати.

Невдовзі Феліна стала куратором однієї з найпопулярніших місцевих груп у соцмережах, що налічувала понад півмільйона підписників у Facebook та 100 тисяч у Twitter. Проте цей успіх перетворив жінку на мішень. Картель запропонував винагороду 600 тисяч песо (близько 48 тисяч доларів на той час) за дані про анонімних адміністраторів сайту. Він навіть опублікував власне повідомлення у стрічці цивільних репортерів: «Ми підійшли дуже близько до багатьох із вас… стережися, кицюню».

Феліну це не злякало. Погрози привернули ще більшу увагу – найціннішу інтернет-валюту. Веб-трафік зріс учетверо, а близькі та далекі прихильники дякували за роботу. Натхненна жінка взялася до розробки грандіознішого бачення трансформації Тамауліпасу. Вона збирала гроші для бідних, організовувала кампанії донорства крові й навіть допомогла одній нужденній людині знайти пару ортопедичного взуття.

Ця шляхетність, можливо, її й згубила. Феліна залишала сліди, які картелі використали, щоб її вистежити. 16 жовтня 2014 року Twitter-акаунт Феліни запостив таке повідомлення: «друзі та рідні, моє справжнє ім’я – марія дель росаріо фуентес рубіо. я – лікарка. сьогодні моє життя добігло кінця».

Після цього акаунт, що так довго шукав способів допомогти мешканцям Тамауліпасу, запостив одне за одним два фото. На першому була середнього віку жінка, що дивилася просто в камеру. На другому та сама жінка лежала на підлозі з кульовим отвором у голові. Журналіст Джейсон Макґеган сказав про це так: «Вона твітила проти мексиканських картелів. Вони твітнули її вбивство».

За таких ризиків праця сміливих цивільних репортерів стає чимось більшим. Мабуть, найяскравіший приклад цього побачило жахливе угруповання ІДІЛ, розквіт якого також утілював нову силу соцмереж. У 2013 році сирійська Ракка відступила перед ІДІЛ, яка зробила місто своєю столицею. Невдовзі Ракка перетворилася на епіцентр жаху: від промивання мізків дітей до публічних страт незгодних. Однак через те, що ІДІЛ практикувала вбивство професійних журналістів, там не було нікого з міжнародних медіа, щоб документувати та повідомляти про це царство терору.

Ось чому група з сімнадцяти громадян об’єдналася, щоб розповідати про знищення їхнього міста. Вони робили це через онлайн-мережу новин, яку назвали «Ракку тихо вбивають». Це було не лише репортерство, але й спротив. Як сказав один член групи, учасники угруповання вірили, що «донесення правди» буде ефективнішим, ніж зброя ІДІЛ.

Ці цивільні репортери роками були основним джерелом інформації про життя в місті, де правили бойовики. Робота групи була надзвичайно небезпечною, бо ІДІЛ постійно полювала на них та їхніх близьких. Невдовзі після запуску мережі ІДІЛ почала транслювати контрпрограму під назвою «Вони – вороги, тож стережіться їх». Там показали групу, яку ІДІЛ назвала репортерами та їхніми родичами, що спершу проходять перед камерою, а потім мертві висять на дереві. Після цього «Ракку тихо вбивають» повідомила про страти, з жалем зазначивши, що ІДІЛ убила не тих. Згодом десятьох членів мережі таки відшукали та знищили. Одна жінка, Ракія Хассан, незадовго до того, як її зловила та стратила поліція ІДІЛ, написала швидкий пост у Facebook. «Все гаразд, бо мені відрубають голову, – писала вона. – А я маю гідність, і це краще, ніж жити у приниженні». За сміливість та новаторство у 2015-му групу «Ракку тихо вбивають» нагородили Міжнародною премією за свободу преси.

Усі згадані історії мають спільну рису. Від життя у фавелах до кровопролиття картелів та громадянської війни, соцмережі стерли відмінності між громадянином, журналістом, активістом і бійцем опору. Будь-хто, залучений до Інтернету, може плавно перемикатися між цими ролями. А часто навіть грати їх усі одночасно.

Комунікаційну революцію доповнював ще один зсув, складніший для відстеження, але, ймовірно, послідовніший. Іншими стали не лише люди, що документують та розкривають секрети світу, але й ті, які традиційно працюють за лаштунками, збираючи й аналізуючи інформацію. Їх називають «розвіданалітиками», а частіше – «шпигунами». І сьогодні вони виглядають (і працюють) дещо інакше.

Шерлок Голмс на дому

Сідаючи на літак, що мав здійснити далекий переліт із Нідерландів до Малайзії 17 липня 2014 року, голландський музикант Кор Пан зробив фото Boeing 777 та завантажив його у Facebook. «У разі, якщо ми загубимось, ось як він виглядає», – написав він. Це мав бути жарт. Натомість повідомлення стало одним із останніх цифрових відлунь жахливої трагедії.

Кілька годин по тому цей літак пролітав над сходом України – регіоном, поділеним між місцевим урядом та сепаратистами, яких підтримувала Росія. Багато хто з 298 пасажирів