Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Не звертай уваги, — говорила Радга до сина, — людську натуру не переробиш. Вони просто тобі заздрять, та й годі.

— Відваги, синку! — мовив і дядько Чаті, якого Карна узяв до себе на службу, — хто не може воювати стрілами, той ранить словами. Забудь про тих дурнів і роби своє. Вони скоро звикнуть до твого звання. Ти пробив стіну, хлопчику мій, а їм на це ніколи не вистачить ні відваги ні сили. Ми з Адгіратгою однолітки, і я багато бачив на своєму віку шляхетних кшатріїв, яким не можна довірити й батога, не те що князівство.

— А мені можна? — всміхався Карна на ці розумування батькового друга.

— Тобі б я і життя довірив! — серйозно говорив сута, — кажуть же, що людина випробовується не в нещасті, а в щасті. Ти не хилишся перед вищими, не заграєш з нижчими, але й не запанів, як багато хто на твоєму місці, аби потрапив з візничих у князі. Отже, синку, ти справді високороджений і по праву звешся кшатрієм.

Карна, що цінував добре до себе ставлення, ще більше наблизив до своєї особи дядька Чаті. Молодому кшатрію потрібен був добрий сута, та ще й не один, бо наближалася війна.

Каурави збиралися воювати з князем панчалів Друпадою, що не визнавав вищости роду Куру. Дібралося військо, на чолі якого став сам непереможний Дрона. Карна зайняв місце у лавах ратгінів. Це була його перша справжня битва, і вона не розчарувала воїна. Панчалів було розбито, а Друпаду взято в полон. В обмін на волю, бунтівний князь втратив добрячий шмат своїх володінь на півночі і надовго зарікся воювати з родом Куру.

Карна відчув, що то є — запал бою, коли від твоїх стріл гинуть люди, а оскаженілі коні мчать, чавлячи живих і мертвих. Взнав, що то є, коли ратгін врізається межи пішого воїнства, а своя піхота лишається десь позаду, і небезпека нависає з усіх боків одночасно. Дізнався, що таке бойове братство, коли треба вихопити трохи не з-під кінських копит іншого ратгіна, котрий зостався без колісниці. Взнав, що таке розпач, коли мертвий візничий впускає повіддя, і некерована четвірка мчить просто на лаву ворожих слонів. Взнав біль од втрат і радість звитяги. Кшатрій Карна підтвердив чином свою варну.

Двох візничих він втратив у перших же двох сутичках, бо то були молоді, недосвідчені хлопці, яких виманило з дому бажання побувати в битві. Карна плакав над загиблими, бо зрозумів, яким крихким і ненадійним є людське життя. Сам він так і залишався невразливим. Десятки стріл вирвав він із щілин межи латами, і багато смертоносних жал досягли тіла. Але рани загоїлись тут-таки на місці, на очах в ошелешеного дядька Чаті, котрий хотів опісля сутички перев'язати криваві знаки звитяги свого ратгіна. Чаті, що уже бував у битвах, протримався до кінця походу. І він же співав потім про звитяги молодого воїна, а пісні його розносили по Бгаратаварші пандари співців-візничіх. Чаті співав про світлоликого арія, лице якого осяяне сонячними дисками, а на тілі є невидимий для ока панцир, що його не може пробити ніяка зброя.

" Син Сонця б'ється за рід Куру, — співав Чаті під дзвін струн пандари, — батьком його був Сонячний Промінь, і сам Сур'я дав йому невразливість. Трьох шляхетних панчалів, рівних йому хоробрістю, здолав у битві Карна, і серед них — сина Друпади, якому лишив життя, бо кшатрій не стріляє в беззбройного. Нема рівних молодому звитяжцю ні на землі ні на небі! Бийся ж, відважний Карно, на славу аріям! "

Після війни з панчалами, Пандави, що також приймали участь у битві і відчули смак перемоги, стали вимагати для себе половину володінь, які належали б їхньому батькові. Дурьйодгана ж, що нині фактично правив Гастінапуром замість свого сліпого батька, не хотів про це й слухати. У синів Кунтідеві було багато прихильників в усіх варнах, бо Дурьйодгана, маючи скажений норов, не викликав у підданців особливої пошани. Багато хто хотів би бачити на його місці спокійного та розважливого Юдгіштгіру. Задавнена ворожнеча знову спалахнула чадними полум'ям. Дурьйодгана почав серйозно непокоїтись за свою владу і своє життя.

Син Дгрітараштри плекав надію, що, принаймні котрийсь з ненависних родичів накладе головою в панчалійській війні. Сподівання його не справдились, і тоді у голові Дурьйодгани визрів зловісний плян убивства братів у перших.

Карна, котрий заявився до Гастінапуру все з тою ж надією — помірятись силами з Арджуною, дізнався з неабияким розчаруванням, що Пандави разом з княгинею Кунтідеві, помандрували до сусідньої Варанавати, на свято Шіви. Дурьйодгана ж зустрів друга-воїна з великою радістю і одразу ж запросив на бенкет.

— Ти звершив багато подвигів у першій же битві, - сказав Карні Дурьйодгана опісля келишку хмільного меду, — і тебе славлять колісничні, награючи на пандарах. Чи є ти щасливим, о Вайкартано? Так, здається, тебе звуть в Анзі?

— У мене лишилась ще одна мрія, — мовив Карна усміхнувшись. Дурьйодгана захихотів:

— Ти є першим і залишишся першим. Арджуна Пхальгуна більше ніколи не підніме лука.

— Тобто? — спитав Карна заскочено.

— Варанавата далеко, — відповів загадково князь Гастінапуру, — хто — зна, що може трапитися дорогою, або на святі… Якийсь нещасний випадок… Пожежа, наприклад…

— Друже, що ти задумав? — спитав Карна тривожно, — чи не хоче князь Гастінапуру зганьбити честь свого роду?

— Тихше! — мовив син Дгрітараштри, — надходить бо час визволення! Я маю звільнитись від цього меча, що навис мені над головою!

— Накажи! — вигукнув Карна, — і я пронижу стрілами всіх п'ятьох, але в чеснім поєдинку!

— Для чого ризикувати, любий Радгеє! Честь… В кого сила, в того і право! Оце і є честь! Пандави помруть ганебною смертю, не як воїни, а як пацюки у пастці! І ти теж звільнишся, Карно! Більше ніхто не насмілиться назвати тебе псом! Більше ніхто не кидатиме тобі в лице, що ти виріс на вулиці колісничних! Я покараю будь-кого, хто насмілиться зачепити твою гідність!

— Боги! — мовив Карна з жахом, — мій друже, ти збожеволів, бо топчеш ногами свою варну! Скритовбивство родичів по крові — хіба це