Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

— Що б ви не казали, пес таки повернувся, — заперечив Фінз, — і повернувся без палиці.

— Він повернувся без палиці зовсім з иншої причини, — відповів священик. — Морок повернувся без палиці тому, що не зміг її знайти. Саме тому він і почав вити. До речі, в таких випадках собаки і стравді виють. Вони строго дотримуються ритуалу. Собаки так само обожнюють дотримуватися всіх деталей ритуалу, як діти вимагають точного повторення всіх деталей у казці, навіть якщо чують її всоте і вже знають напам’ять. А цього разу в ритуалі щось несподівано змінилося. Ось Морок і почав скаржитися на поведінку палиці. З ним таке ще ніколи не траплялося. Вперше у житті такого шанованого і вихованого пса образила якась паскудна палиця.

— І що ж зробила ця паскудна палиця? — запитав Фінз.

— Вона потонула.

Фінз нічого не промовив і продовжував спантеличено дивитися на отця Бравна. А той продовжував:

— Вона потонула тому, що насправді це була не палиця, а гострий клинок, замаскований під звичайний ціпок. Иншими словами, це шпага у піхвах, подібних на ціпок. Напевно, жодному вбивці не вдалося так природно і майстерно звільнитися від знаряддя вбивства: закинути його в море, бавлячись із собакою.

— Здається, я починаю розуміти, що ви маєте на увазі, — визнав Фінз. — Та навіть якщо це була шпага, замаскована у ціпку, я все одно не можу зрозуміти, як її можна було використати.

— У мене з’явилися доволі туманні припущення ще тоді, коли ви промовили слово «альтанка». Все почало вимальовуватися, коли ви згадали про те, що полковник носив білий піджак. Якщо припустити, що полковника вбили кинджалом, тоді всі мої здогади не мають жодного значення, та якщо це було довге лезо, щось на кшталт рапіри, то все це набуває сенсу.

Священик відкинувся на спинку крісла і, роздивляючись стелю, почав викладати свої міркування.

— Усі ці детективні історії, щось на кшталт випадку з Жовтою Кімнатою, коли труп знаходять у зачиненому приміщенні, куди ніхто не міг потрапити, не схожі на наш випадок, оскільки все відбувалося в альтанці. Коли ми говоримо про Жовту Кімнату чи будь-яку иншу, то маємо на увазі, що її стіни однорідні і непроникні. А от з альтанкою все по-иншому: там стінками служать переплетені лозини, і як би густо їх не переплітали, все одно будуть просвітки. За спиною полковника був саме такий просвіток. Він сидів у кріслі, сплетеному з лози, там також були просвітки. А ще слід додати, що альтанка розташована біля самісінької огорожі. А ви самі казали, що огорожа була доволі тонкою. Людина, котра стояла з иншого боку огорожі, крізь усі ці дірки і просвітки могла спокійно роздивитися світлу пляму піджака полковника, схожу на біле коло мішені.

Мушу визнати, що ви не дуже детально описали місце події. Та я трохи помізкував і, здається, мені вдалося заповнити прогалини. Наприклад, ви сказали, що Скеля Долі не надто висока, але водночас згадували, що вона нависає над садом, наче гірський пік. А все це означає, що скеля розташована дуже близько від саду, хоча йти до неї доволі довго. Наступна річ, навряд чи молода леді могла закричати так голосно, що її можна було б почути за пів милі. Вона просто мимоволі вигукнула, і все ж ви почули це на березі. Дозвольте вам пригадати, ви розповідали, що Гарі Дрюс дещо відстав від вас, аби розкурити люльку біля огорожі.

Фінз аж здригнувся.

— Ви хочете сказати, що він стояв, розкурював люльку, а потім простягнув свою шпагу крізь огорожу, цілячись у білу пляму? Тобто це було спонтанне рішення, і він не надто сподівався на успіх? До того ж, він не міг бути впевненим у тому, що спадок полковника перейде до нього. До речі, цього так і не сталося.

Обличчя отця Бравна пожвавилося.

— Ви не знаєте, який у нього був характер, — сказав священик так, ніби сам усе життя був знайомий з покійним Гарі Дрюсом. — Він — своєрідна людина, такі трапляються доволі рідко. Якби він точно знав, що спадок належатиме йому, то ніколи не вчинив би чогось подібного. Він би бачив, як це гидко.

— Хіба це не парадоксально? — запитав Фінз.

— Гарі Дрюс був гравцем, — відповів священик. — Він завжди діяв на свій страх і ризик, можливо, саме тому у нього виникли проблеми на службі. Мабуть, він полюбляв використовувати недозволен! методи, адже вам відомо, що у всіх країнах поліцейська служба більше подібна на російську таємну поліцію, аніж нам би цього хотілося. Та він зайшов надто далеко і не зумів зупинитися. Люди його типу обожнюють ризик. Їм надзвичайно важливо сказати: «Лише я зумів до цього додуматися. Лише я такий розумний, щоб це збагнути і ризикнути. Я повинен спробувати!». Це — манія величі гравця. Достатньо збігу обставин, і така особа приймає миттєве рішення, хапається за можливість. Білої плями і дірки в огорожі було достатньо, щоб у його голові народилася божевільна ідея. Лише геній або божевільний міг поєднати всі факти. Диявол ніби нашіптував йому: «Якщо ти справді недурний і зумів поєднати стільки деталей, то не бійся і скористайся цією можливістю». Та навіть диявол навряд чи надоумив би цього бідолашного обдумано і обережно вбити старого дядька, від якого він усе своє життя очікував отримати спадок. Це було б надто респектабельно.

Він трохи помовчав, а потім продовжував:

— А тепер спробуйте знову уявити все, що трапилося. Він стояв біля огорожі, запаморочений цією можливістю, і раптом побачив силует, який міг би бути відображенням його неспокійної душі: величезна кам’яна груда дивом трималася на иншій. У цю хвилю він пригадав, що це місце називають Скелею Долі. От і спробуйте уявити, як таке видовище у певний момент сприйняла така особа, як він. Мені видається, що воно не лише спонукало його до дій, а, буквально, підштовхнуло. Той, хто хоче вознестися, не повинен боятися впасти. Якщо під час обшуку в нього знайдуть шпагу, а на ній — сліди крови, то це матиме фатальні наслідки. Навіть якщо він закине шпагу в море, то його товариші це помітять. Отож, довелося вигадати спосіб, щоб усі його