Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

дії не викликали жодних підозр. Ось він і вигадав цей спосіб, — і це спрацювало. Годинник був лише у нього, тому він і сказав вам, що ще не час повертатися додому, потім дещо відійшов і почав бавитися з собакою. Спробуйте уявити, скільки відчаю було в його погляді, перш ніж він помітив собаку!

Фінз мовчки кивнув, його погляд був замислений. Здається, його найбільше цікавила другорядна деталь цієї історії.

— Дивно, — врешті промовив він, — що собака все-таки замішана в цій історії.

— Якби ця собака вміла говорити, то могла б розповісти вам майже все про цю історію, — відповів священик. — Я вас зовсім не засуджую за те, що ви намагаєтеся, так би мовити, висловлюватися від його імени, примушуючи собаку говорити мовами ангельськими і людськими. Ви також піддалися новим віянням, які все більше поширюються. Вони підкоряють людей, і ті радо приймають на віру будь-які неаргументовані твердження. На нас лавиною сходить нова сила, вона відтісняє ваш старомодний раціоналізм і скептицизм, а ім’я їй — марновірство.

Отець Бравн різко підвівся, на обличчі з’явився похмурий вираз і він продовжував, немовби звертався до себе:

— Ось це і є перший наслідок невіри в Бога. Люди втрачають здоровий глузд, і не бачать реальності. Достатньо комусь щось сказати, і фантазія набирає обертів, ніби в жахливому сні. І виявляється, що собака — це знак, а кіт — таємничий, а жук — це не просто жук, а священний скарабей. Одним словом, відроджується увесь звіринець політеїзму Єгипту та стародавньої Індії — і пес Анубіс, і зеленоока Баст, і священні бики. Так ви лише повертаєтеся до обожествлення тварин, звертаєтеся до священних слонів, крокодилів чи змій, а все це тому, що вас лякають слова «і стався чоловіком».

Фінз підвівся, він був дещо збентежений, ніби щойно підслуховував монолог священика. Він покликав собаку і вийшов, невиразно промовивши щось на прощання. Однак йому довелося двічі кликати собаку, тому що вона нерухомо сиділа перед отцем Бравном і дивилася на нього так само уважно, як колись вовк дивився на святого Франциска.

Диво «Півмісяця»

Те, як задумали «Півмісяць», цілком відповідало його романтичній назві. Події, які там відбулися, теж доволі романтичні. Це поєднання було виразом істинних героїчних та історичних почуттів, які в старовинних містах східного побережжя Америки цілком мирно вживаються з гендлярським духом. Із самого початку це була напівкругла споруда класичної архітектури, яка нагадувала про те, що такі особи, як Вашингтон чи Джеферсон, будучи аристократичного походження, стали істинними республіканцями. Мандрівники, яких часто запитували, що ж вони думають про наше місто, повинні були особливо обережно відповідати на запитання, що ж вони думають про наш «Півмісяць». Навіть дивацтва у будівлі, які з’явилися з часом і порушили первинну гармонію споруди, свідчили про її життєздатність. На одному кінці, тобто ріжку, «Півмісяця» крайні вікна виходили на загороджену частину парку, щось на кшталт аристократичного саду, де дерева і кущі росли так само статечно, як за часів королеви Анни. А за рогом инші вікна таких самих кімнат, чи, точніше, готельних номерів, виходили на глуху, непривабливу стіну величезного складу, який належав якомусь потворному підприємству. Кімнати у цьому ріжку «Півмісяця» перебудували згідно з монотонним зразком американських готелів, і ця частина будинку здіймалася вгору, щоправда, не сягаючи висоти сусідського складу, однак достатньо високо, щоб у Лондоні її назвали хмарочосом. Колонада, яка проходила вздовж фасаду дещо постраждала від погоди, та все ж вирізнялася своєю величавістю, а це могло свідчити про те, що духи Праотців республіки, цілком можливо, все ще прогулюються у її тіні. Всередині будинку чепурні кімнати, які аж блистіли новизною, були умебльовані згідно з останнім писком моди Нью-Йорку, особливо цим вирізнялися кімнати північної частини будинку, між охайним садом та глухою складською стіною. По суті, це були малесенькі квартири, як сказали б ми в Англії, вони складалися з вітальні, спальні та ванної кімнати, і всі були однакові, ніби чарунки у вулику. В одній із таких квартир за столом сидів знаменитий Ворен Вінд, він перебирав листи і надзвичайно швидко й чітко роздавав накази. Його можна було порівняти хіба що з впорядкованим вихором.

Ворен Вінд був низеньким чоловіком з сивим волоссям, яке розвівалося, і гострою борідкою, на вигляд доволі тендітний, зате шалено діяльний. У нього були дивовижні очі, вони блистіли яскравіше, аніж зірки, і притягували сильніше, аніж магніти. Хто побачив їх бодай один раз, не забував ніколи. І справді, у якості реформатора та зачинателя різноманітних корисних і доброчесних справ, цей чоловік довів, що у нього в голові не лише очі, а й усе решта — найкраще. Про те, як швидко він умів сформувати враження про когось чи про щось, ходили легенди. Повідали, що він обрав собі дружину (яка тепер, до речі, працювала з ним для спільного блага) з величезного батальйону жінок, абсолютно однаково вдягнених, що марширували під час якогось офіційного свята. Згідно з однією версією, це були дівчата-скаути, згідно з иншою — жіноча поліція. А ще розповідали про те, що якось до нього прийшли просити милостиню троє бездомних, однаково брудних і в обшарпаному одязі. Ані на мить не засумнівавшись, Ворен Вінд послав одного у клініку для психічно хворих, иншого влаштував у заклад для алкоголіків, а третього взяв до себе працювати лакеєм, і той чоловік цілком успішно впродовж довгих років служив йому. Звичайно ж, люди також розповідали різні анекдоти про блискавичні репліки та критику підчас розмов Вінда з Рузвельтом, Генрі Фордом, місіс Асквіт і з усіма тими, з ким ще може зустрічатися, бодай на газетних сторінках, американський суспільний діяч. Ворен Вінд, звичайно ж, ніколи не відчував благоговійного страху перед такими особами, і саме тому тепер він холоднокровно крутив свою центрифугу з листами та документами, хоча чоловік, який стояв перед ним, був не менш значущим, аніж уже згадані історичні діячі.

Сайлас Т. Вендем, мільйонер та нафтовий магнат, був худющим чоловіком з овальним жовтим обличчям та чорним волоссям. У цей момент кольори неможливо було чітко розрізнити, тому що він стояв проти світла, на фоні вікна та білої стіни складу, а проте вони виглядали доволі зловісно. Його вузьке елегантне пальто, обшите каракулем, було застібнуте на всі гудзики. На енергійне обличчя та