Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

зверхньо поводився з поліцейськими, що працювали над справою вбивства полковника. Це треба було бачити! Він походжав зі зверхнім виразом обличчя, дещо замислений, часом поправляючи своє вогненно-руде волосся, і різко відповідав на запитання. Ось ця поведінка і роздратувала міс Дрюс. У нього, звичайно ж, була своя теорія, на штиб тих, про які можна прочитати в детективних оповіданнях. Зрештою, він така людина, якій місце хіба що в книжці, там він не завдасть шкоди.

— І в чому ж полягала його теорія? — запитав отець Бравн.

— О, теорія просто неймовірна, — похмуро відповів Фінз. — Вона могла б стати причиною сенсації, якби протрималася бодай з десять хвилин. Флойд ствердив, що полковник Дрюс був ще живий, коли його знайшли в альтанці, а доктор убив його своїм ланцетом, коли розрізав одяг.

— Я розумію, — промовив священик. — Тобто полковник просто влаштував собі сієсту, тицьнувшись обличчям у підлогу? Цікаво-цікаво…

— Енергійність здатна на великі подвиги, — продовжував Фінз. — Я вважаю, що Флойд будь-якою ціною намагався б проштовхнути свою теорію в пресу, і цілком можливо, що він міг би навіть домогтися арешту Валантена. Однак усе це виявилося маячнею, коли біля Скелі Долі я знайшов тіло бідолашного Гарі. Ось це і все, що на разі відомо. Я вважаю, що самогубство рівнозначне зізнанню у скоєнні злочину. Однак ніхто і ніколи не дізнається про подробиці цієї загадкової справи.

Настала тиша, а потім священик скромно сказав:

— Думаю, що я знаю подробиці.

Фінз уважно подивився на співрозмовника.

— Але як?! — здивовано вигукнув він. — Як ви можете знати подробиці і як ви можете бути упевненим, що все було так, а не инакше? Ви сидите ось тут, десятки миль від місця злочину, пишете свої проповіді, і хочете сказати мені, що знаєте, як усе це було? А якщо ви справді знайшли розв’язок цієї історії, то в чому початок, признайтеся, ради Бога! За що ви, так би мовити, зачепилися?

Отець Бравн різко зірвався з місця. Таким схвильованим його мало хто бачив. Його перше слово пролунало, як вибух.

— Пес! — вигукнув він. — Звичайно ж, пес! Якби там, на березі, ви уважно спостерігали за ним, то зрозуміли б усе і без моєї допомоги.

Фінз продовжував здивовано витріщатися на священика.

— Та ж ви нещодавно назвали всі мої здогади стосовно пса повною нісенітницею. Ви ж стверджували, що пес не має до цієї справи жодного відношення.

— Пес має безпосереднє відношення до цього вбивства, — сказав отець Бравн. — І ви теж могли це помітити, якби побачили у псові пса, а не всемогутнього Бога, який судить людські вчинки.

Священик збентежено замовк, а потім так само збентежено, ніби вибачаючись, продовжував:

— Правду кажучи, я страшенно люблю псів. І мені видається, що люди мають здатність наділяти собак ореолом містичности, однак зовсім не дбають про бідних тварин. Почнемо з найпростішого: чому пес гавкав на адвоката і гарчав на секретаря? Ви питаєте, як я можу судити про все це, коли перебуваю десятки миль від місця злочину? Я відповім: це ваша заслуга, адже ви так детально описали цих людей, що я доволі чітко їх уявив. Такі люди, як Трейл, котрі постійно супляться, а потім раптово посміхаються, і ще постійно щось крутять у руках, — просто нервові, вони легко втрачають контроль над своїми вчинками. Цілком ймовірно, що ваш енергійний секретар, містер Флойд, також нервовий та емоційно неврівноважений; серед ділових американців таких чимало. Инакше, чому, коли він почув крик міс Дрюс, поранив собі руку і випустив з рук садові ножиці?

Собаки не люблять нервових людей. Не знаю, можливо, їхня нервовість передається тваринам, а може, собаки — адже вони таки тварини — просто агресивні, або ж їхня собача пихатість не терпить того, що вони можуть комусь не подобатися. Хай там як, бідолаха Морок недолюблював обох, тому що вони його боялися. Я знаю, що ви дуже розумна людина, а з розуму не можна глузувати. Та часом мені видається, що ви надто розумні, аби розуміти тварин. А ще ви надто розумні, щоб розуміти людей, особливо, коли вони поводяться так, як тварини. Тварини — доволі прості істоти, вони живуть у світі труїзмів. Ось, наприклад, наш випадок: пес гавкає на чоловіка, а той втікає. Вам не вистачає простоти, щоб зрозуміти: собака гавкає тому, що їй не подобається той чи той чоловік, а чоловік втікає тому, що боїться собаки. Инших причин просто немає, зрештою, вони й не потрібні. Та ви чомусь воліли віднайти у всьому цьому якусь психологічну містерію, ви припустили, що пес має віщі здібності, і навіть пророчить долю. Ви чомусь припустили, що адвокат втікав не від собаки, а від ката. Однак, якщо ви над цим добре задумаєтеся, то збагнете, що таке припущення не має жодних раціональних підстав. Якби пес справді міг знати, хто є вбивцею його господаря, він би не гавкав, а вчепився б у горлянку того негідника. А з иншого боку, невже ви справді вважаєте, що людина, яка холоднокровно вбила свого давнього приятеля і спокійно походжає поміж його рідними, посміхається до його доньки, розмовляє з доктором, почне втікати лише тому, що на неї загавкав пес? Злочинець міг би відчувати зловісну іронію такого збігу обставин, можливо, він би навіть почувався зворушеним. Та в жодному разі він не став би втікати через увесь сад від свідка, який навіть не вміє говорити. Люди впадають у таку паніку не від трагічного збігу обставин, а від собачих іклів. Так що все це доволі просто, надто просто для вашого розуму.

А що стосується ситуації на березі, то тут все набагато цікавіше. Спочатку, зізнаюся, я нічого не міг зрозуміти. Навіщо пес стрибнув у воду і відразу вибіг звідти? Зазвичай вони так не поводяться. Якби Морок був чимось дуже схвильований, він взагалі не побіг би за палицею. Він побіг би в инший бік, шукати те, що його схвилювало. Та якщо пес усе ж кидається за чимось, не має значення, палиця це чи дичина, то його можна зупинити — я знаю це з власного досвіду, — лише подавши дуже чітку команду. І ще: пес ніколи не повернеться назад лише тому, що він раптом передумав