Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

з притаманною йому акробатичною спритністю, яка завжди так захоплювала мене, майнув усередину, а за десять хвилин вигулькнув назовні зі словами, які завжди на його вустах набирали надзвичайної значущості, а саме: «Хай йому чорт!..»

У той момент, коли ми знов ступили на алею, що вела до замку, біля брами зчинився справжній шарварок. Під’їхало авто, люди із замку кинулися його зустрічати. Рультабій кивнув на людину, що виходила з машини:

— Сам начальник розшукової поліції. Тепер ми побачимо, на що здатний Фредерік Ларсан і чим він кращий за інших…

Слідом за машиною начальника поліції з’явилися ще три з журналістами, яким теж нетерпеливилося заїхати до парку. Але біля брами поставили двох жандармів, яким наказали нікого не впускати. Начальник поліції заспокоїв журналістів, пообіцявши сьогодні ж увечері сповістити пресі всі подробиці, які тільки зможе, — звичайно, за умови, якщо це не шкодитиме слідству.

РОЗДІЛ XI,

де Фредерік Ларсан пояснює, в який спосіб нападник зміг вийти з Жовтої кімнати

Серед сили-силенної паперів, документів, спогадів, газетних вирізок, судових протоколів, пов’язаних із таємницею Жовтої кімнати, існує один надзвичайно цікавий документ. Це своєрідний протокол допиту всіх причетних до цієї справи, проведеного того дня в лабораторії професора Станжерсона в присутності начальника розшукової поліції. Даний звіт вийшов з-під пера пана Малена, судового секретаря, котрий так само як і слідчий у часи дозвілля бавивсь літературою. Він мріяв зробити цей запис одним із розділів своєї, книжки «Мої допити», але її так і не було написано. Текст мені передав сам судовий секретар через деякий час після фантастичної розв’язки цього унікального в анналах юриспруденції процесу.

Ось він перед вами. Це вже не сухий виклад запитань і відповідей, бо секретар вряди-годи вставляв і свої власні думки.

Розповідь судового секретаря

«Цілу годину ми зі слідчим провели в Жовтій кімнаті в товаристві підрядчика, який збудував професорові Станжерсону флігель. Майстер з’явивсь у супроводі робітника. Пан де Марке наказав очистити всі стіни, тобто поздирати з них шпалери. Простукавши їх заступом та молотком, ми пересвідчились, що ніякого отвору в них немає. Підлогу та стелю ми теж тривалий час вивчали, але нічого не виявили. Там не можна було щось виявити. Пан де Марке, здавалося, був у захваті й увесь час повторював:

— Яка справа! Подумайте лишень, яка справа, пане підрядчику! Ось побачите: ми ніколи не збагнемо, в який спосіб убивця зумів вийти з цієї кімнати!

Раптом пан Марке, чиє обличчя сяяло від радості, що він нічого не розуміє, зволив пригадати: в його обов’язок входить саме збагнути таємницю. Тож він покликав бригадира жандармів.

— Бригадире, — сказав він, — підіть до замку й попросіть професора Станжерсона та пана Робера Дарзака, а також татуся Жака прийти сюди, до лабораторії. А також пошліть ваших людей, нехай приведуть сюди обох консьєржів.

За п’ять хвилин усі вказані особи зібралися в лабораторії. У ту ж мить увійшов щойно прибулий начальник розшукової поліції. Я сидів за письмовим столом професора Станжерсона й був готовий до роботи, аж раптом пан де Марке звернувся до нас із промовою, такою ж оригінальною, як і несподіваною.

— Шановні, — розпочав він, — оскільки допити не дають жодних результатів, я пропоную цього разу облишити стару систему допитів. Я не викликатиму вас поодинці, ні. Ми всі залишимося тут: професор Станжерсон, пан Робер Дарзак, татусь Жак, подружжя консьєржів, пан начальник розшукової поліції, пан секретар і я. І всі будемо рівноправні, а пан та пані консьєржі хай на певний час забудуть, що вони заарештовані. Ми просто побалакаємо. Я запросив вас просто погомоніти! Ми перебуваємо на місці, де було скоєно злочин, то про що ж нам іще балакати, як не про злочин? Тож побесідуймо про нього! Нумо! Поговорімо вільно, а там — як вийде, розумно чи не дуже. Казатимемо все, що на думку навернеться. Не дотримуватимемо жодного методу, бо це нам досі нічим не зарадило. Я покладаюся на божественний випадок. Тож розпочнімо!

По закінченні цієї промови слідчий, проходячи повз мене, прошепотів:

— Подумайте лишень, яка сцена! Ні, ви тільки уявіть собі! Я зроблю з цього коротенький акт для водевілю! — І він, тріумфуючи, потер руки.

Я перевів погляд на професора Станжерсона. Надія, яка зажевріла в серці батька завдяки висновкам лікарів, — вони оголосили, що панна Станжерсон може вижити, — не стерла з його шляхетного обличчя сліди скорботи.

Ця людина, яка вже попрощалася було навіки з донькою, й досі не могла отямитись. У лагідних блакитних очах професора застиг глибокий сум. Я мав нагоду не раз бачити пана Станжерсона під час публічних церемоній, і мене щоразу вражав його погляд, такий чистий, немов у дитини: мрійливий, далекий від земних суєт, повний високої думки, погляд винахідника або божевільного.

Під час усіх офіційних урочистостей позад нього або поруч завжди стояла його дочка, казали, що вони ніколи не розлучаються, працюють разом упродовж довгих років. Це непорочне створіння, жінка, якій годі було дати навіть тридцять, хоча вона мала тридцять п’ять років, усю себе присвятила науці. Але це не заважало їй викликати захоплення своєю гордовитою нев’янучою красою, яка брала гору над зморшками й над самим коханням. Хто б міг подумати тоді, що я опинюся біля її узголів’я зі своїми папірцями і панна Станжерсон, майже вмируща, буде через силу розповідати нам подробиці найжахливішого й найтаємничішого замаху, про який я будь-коли чув?! Хто б міг подумати, що я опинюся, як ото сьогодні, перед лицем зневіреного батька, який безуспішно силкувався дізнатись, у який спосіб убивця його дочки зміг від нього втекти?! Тож чого варті смиренна праця на самоті серед лісів, якщо навіть такий триб життя не може вберегти від жахливих катастроф, що ставлять людину на межу життя та смерті, хоча таке, здавалося б, мало б загрожувати здебільшого людям, схильним до пристрастей великого міста?![5]

— Отже, пане Станжерсон, — мовив, прибравши поважного вигляду, пан Марке, — займіть саме те місце, де ви перебували на той момент, коли ваша дочка пішла до своєї кімнати.

Професор підвівся й, зупинившись на відстані півметра від дверей Жовтої кімнати, заговорив таким безбарвним голосом, що я б його назвав мертвим.

— Я сидів отут. Близько одинадцятої вечора, закінчивши коротенький хімічний дослід, підсунув свій письмовий стіл сюди, щоб не заважати татусеві Жаку, який увесь вечір чистив апаратуру. Дочка працювала зі мною за одним столом. Коли підвелася, поцілувала мене й попрощалася з татусем Жаком, то, щоб пройти до своєї кімнати, мусила не без деяких зусиль протиснутися між дверима