Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

й моїм письмовим столом. Самі бачите: я перебував дуже близько від місця, де невдовзі скоївся злочин.

— А письмовий стіл? — утрутився я, слухняно виконуючи настанови мого шефа. — Зачувши крики «Тримайте вбивцю!» та револьверні постріли, що ви зробили з цим столом, пане Станжерсон?

Мені відповів татусь Жак:

— Ми його відсунули сюди, до стіни, туди, де він зараз стоїть, щоб нам зручніше було виламувати двері, пане секретарю…

Я розвинув ланцюг своїх міркувань уголос, хоча, врешті, усвідомлював, що пропоную лише хистку гіпотезу:

— Отже, письмовий стіл був так близько до дверей, що, ймовірно, людина, вискочивши із Жовтої кімнати, могла залізти під нього й лишитися непоміченою?

— Ви весь час забуваєте, — втомлено мовив професор Станжерсон, — що дочка замкнула двері на ключ і на гак, що двері лишалися замкненими, що ми ввесь час були біля цих дверей, силкуючись зламати їх, у той час як моя бідолашна дитина чинила опір убивці, і звуки їхньої сутички долинали до нас. Ми чули, як сердешна моя донечка стогнала, коли її шию стискали пальці нападника, залишивши на ній криваві сліди. Хоч який блискавичний був напад, але й ми мерщій опинилися по той бік дверей, які відокремлювали нас від місця, де відбувалася драма.

Я підвівся й попрямував до дверей, ще раз доскіпливо їх оглянув. Потому в розпачі розвів руками й сказав:

— Я подумав, чи не мають двері внизу фрамуги, якою можна пролізти, не відчиняючи дверей повністю. Та, на превеликий жаль, така версія неприйнятна. Ці масивні дубові двері виготовлені з суцільних дощок. Це добре видно, незважаючи на ушкодження, яких їм завдали ті, хто їх виламував.

— Гай-гай! — відгукнувся татусь Жак. — Це старі надійні двері, їх перенесли сюди із замку… Зараз таких не роблять. Попокрекгали ми, поки перетягли сюди. А перетягали вчотирьох, бо консьєржка, ота смілива жінка, теж нам допомагала… Слово честі, це справжнє лихо, пане слідчий, що консьєржів заарештовано.

За цими словами татуся Жака консьєржі знову заходилися плакати й бідкатися. Зроду-віку не бачив таких тонкосльозих арештантів! Я відчув до них глибоку огиду[6]. Навіть якщо припустити, що вони не винні, хіба водиться так пасувати перед нещастям? Розважливість коштує дорожче за всі оці вдавані лементи та рюмсання.

— Цитьте! — нагримав на них пан де Марке. — Годі верещати! Скажіть краще — це ж у ваших інтересах! — що ви робили під вікнами флігеля в той час, як убивали вашу хазяйку? Ви ж бо були зовсім поряд, коли татусь Жак перестрів вас…

— Ми бігли на допомогу! — заволали вони разом.

А жінка почала гикати, зарепетувала:

— Та ми б… якби схопили того злодюгу… дали б йому понюхати смаленого вовка!..

Отож ми й цього разу не змогли витягти з них двох доладних слів. Консьєржі й далі затято все заперечували, прикликаючи в свідки Бога й усіх святих, і твердили, буцімто лежали в ліжку, коли почули револьверний постріл.

— Постріл був не один: стріляли двічі. Ви забрехалися. Якщо почули один постріл, то почули б і другий.

— Боже милий, пане слідчий, то ми, напевно, почули лише другий, бо коли стріляли вперше, ми ще міцно спали!

— Пострілів справді було два, — втрутився татусь Жак. — У мого револьвера барабан був повний, ми чули, як за дверима ляснуло два постріли, а тоді знайшли в Жовтій кімнаті дві обсмалені гільзи, виколупали дві кулі. Хіба не так, пане професоре?

— Так, — підтвердив професор. — Два револьверні постріли, один приглушений, потому другий — дуже гучний.

— Чому ви й далі викручуєтеся? — вигукнув пан де Марке до консьєржів. — Думаєте, поліція дурніша за вас? Усе свідчить про те, що на момент трагедії ви були надворі, поблизу флігеля! Що ви там робили? Не хочете казати? Ваша мовчанка видає вашу причетність! А щодо мене, то я особисто не можу пояснити втечу вбивці нічим, окрім того, що йому подала допомогу ця парочка, яка була з ним у змові. Одразу ж після того як двері було виламано, а ви, пане Станжерсон, кинулися до своєї бідолашної дочки, консьєрж та його дружина влаштували втечу злочинцеві, який прослизнув до вікна передпокою й вистрибнув у парк. Консьєрж зачинив за ним вікно й віконниці. Бо, врешті, не зачинилися ж вони самі собою! Така моя думка. Якщо хтось може уявити собі цю картину інакше, то нехай висловиться.

Заговорив професор Станжерсон:

— Це неможливо! Я не вірю в те, що мої консьєржі брали участь у змові, хоча мені важко збагнути, що саме вони робили в парку глупої ночі. Але я стверджую: це неможливо, по-перше, тому, що консьєржка тримала лампу й не зрушила з порога кімнати; по-друге, тому, що я сам, коли двері було виламано, впав навколішки біля доньки, і ніхто не міг вийти або ввійти в цю кімнату цими дверима, не переступивши через мою дочку й не відтрутивши мене самого! Це неможливо, повторюю, бо коли татусь Жак та консьєрж зазирнули в кімнату і під ліжко, як зробив це я, ввійшовши туди, їм одразу стало ясно: в кімнаті нікого, крім мене та моєї вмирущої дитини, немає.

— Що думаєте з цього приводу ви, пане Дарзак, адже ви ще й словом не обмовились? — запитав слідчий.

Пан Дарзак відповів, що він нічого не думає.

— А ви, пане начальнику поліції?

Пан Дакс, начальник розшукової поліції, який досі лише слухав та вивчав місце події, нарешті зволив розтулити вуста:

— Поки злочинця не знайдено, годилося б з’ясувати спонуку злочину. Це б нас дещо посунуло вперед.

— Пане начальнику поліції, на нашу думку, злочин скоєно під спонукою ницих пристрастей, — доповів пан Марке. — Речові докази, що їх залишив убивця, а саме — вульгарного смаку хустка та берет, який звичайно носять простолюдини, наводять на думку про приналежність злочинця аж ніяк не до високих верств суспільства. Гадаю, консьєржі могли б докладніше нам про все розповісти…

Начальник поліції, обернувшись до професора Станжерсона, знову заговорив тим холодним тоном, який завжди здавався мені ознакою високого розуму й сильного, загартованого характеру:

— Як я розумію, панна Станжерсон найближчим часом мала взяти шлюб?

Професор кинув на Робера Дарзака сповнений болю погляд.

— Так, вона збиралась побратися з моїм другом, якого я радий був би назвати сином… з паном Робером Дарзаком.

— Панна Станжерсон почувається набагато краще, вона швидко одужає. Їхнє весілля лише відкладене, чи не так, професоре?

— Сподіваюся…

— Як! Хіба ви цього не певні?

Професор Станжерсон мовчав. Робер Дарзак хвилювався, я, людина від якої нічого не можна приховати, бачив, як його тремтячі пальці смикали ланцюжок кишенькового годинника. Пан Дакс кахикнув так, як