Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— То він до вас часом заходить?

— Він сюди вчащає! Але я йому втлумачу, він добре затямить, щоб надалі сюди й не потикався! Ще місяць тому мене і знати не знав. «Донжоном» він, бачте, гребував, немов мого трактиру й у природі не існувало! Часу йому бракло! Авжеж, тоді час йому був потрібний на те, щоб залицятися до хазяйки «Трьох лілей» у Сен-Мішелі. А тепер, як побив глек із своєю любаскою, йому заманулося гаяти час в іншому місці… Гульвіса, бабодур, пройдисвіт! Жодна путяща людина не годна терпіти цього типа. Ось і консьєржі з замку духу його не зносять…

— То консьєржі, на вашу думку, шановний, порядні люди?

— Називайте мене татусем Матьє, мене так усі кличуть. А то — люди порядні, це вам кажу я, татусь Матьє!

— Проте їх заарештували…

— Ну то й що? Втім, я не люблю втручатись у чужі справи…

— А що ви думаєте про замах?

— Про замах на бідолашну панну? Вона добра дівчина, її всі тутешні люблять. Що я думаю про замах на неї? Нічого… І багато дечого… Але це нікого не обходить.

— Навіть мене? — наполягав Рультабій.

— Навіть вас…

Яєчня була готова. Ми всілися за стіл і заходилися мовчки їсти. Аж раптом хтось штовхнув двері, й на порозі, спираючись на ціпок, з’явилася зодягнена в лахміття старезна жінка. Голова її трусилася, пасма сивого волосся спадали на брудне чоло.

— Ах, це ви, матінко Навколішнице! Давненько ми вас не бачили! — звернувся до неї господар.

— Я була дуже слаба, ледь не померла, — відповіла стара. — Чи не знайдеться у вас часом якихось недоїдків для Божої Тварючки?

І жінка увійшла до залу в супроводі велетенського кота — мені навіть на думку не спадало, що в природі існують коти таких розмірів! Це створіння подивилося на нас і почало нявчати так, що в мене мурахи побігли по спині. Я зроду не чув такого розпачливого крику!

Немов принаджений цим криком, слідом за старою до шинку ввійшов чоловік. Це був «зелений»! Він привітався, піднісши руку до кашкета, й сів за сусідній стіл.

— Налийте мені келих сидру, татусю Матьє.

У ту мить, коли «зелений чоловік» з’явився в залі, татусь Матьє в нападі люті ледве не кинувся на нього з кулаками, проте якось опанував себе й відбуркнувся:

— Сидру немає. Останні пляшки я подав цим добродіям.

— То принесіть келих білого вина, — попросив «зелений чоловік», не виказавши ані найменшого здивування.

— Білого вина теж немає. Нічого немає! — І хрипко повторив: — Більш нічого немає!

— Як ся має пані Матьє?

За цими словами «зеленого чоловіка» трактирник зціпив кулаки і обернувся до нього з таким загрозливим виразом обличчя, що в мене майнула думка: зараз ударить. Проте він лише відповів:

— Вона почувається добре, дякую.

Тож, виявляється, молодиця з великими лагідними очима, яку ми щойно бачили, була дружиною цього хамлуватого селюка, який ще й удався неймовірним ревнивцем.

Трактирник пішов із зали, грюкнувши дверима. Матінка Навколішниця так само стояла спираючись на ціпок, а кіт терся біля її спідниці.

— Чи не заслабли ви, матінко Навколішнице? — запитав її «зелений чоловік». — Бо ж вас не видно було мало не тиждень.

— Так, пане лісничий. Я зводилась на ноги лише тричі, щоб помолитися святій Женев’єві, нашій милосердній берегині, а решту часу крижем лежала на вбогій своїй постелі. Й нікому було доглянути мене, окрім Божої Тварючки!

— То вона від вас не відлучалася?

— Не відлучалася ні вдень, ані вночі.

— Ви цього певні?

— Присягаюся спасінням душі.

— То як же воно так сталося, матінко Навколішнице, що цілісіньку ніч, коли скоєно було злочин, усі чули крик Божої Тварючки?

Стара підійшла до лісничого й грюкнула ціпком об підлогу:

— Знати не знаю, відать не відаю! Але ось що я вам скажу: немає в світі іншого кота, щоб кричав так, як мій! А я теж чула знадвору крик Божої Тварючки, хоча кіт лежав у цей час у мене на колінах, пане лісничий, і жодного разу не нявкнув, клянусь. Повірте, я тоді навіть перехрестилася, немов почула голос нечистого!

Я пильно стежив за лісничим і не помилюсь, якщо скажу, що в той момент його вуста викривила лиха й глумлива посмішка.

У цю мить до нас долинули пронизливі крики, потім глухі удари, немов когось били, колошматили з усієї сили. «Зелений чоловік» підвівся й рішуче пішов до дверей біля каміна, але двері розчахнулися, і Матьє, з’явившись на порозі, сказав:

— Не турбуйтеся, пане лісничий, це в моєї жінки розболілися зуби! — І він криво посміхнувся. — Тримайте, матінко Навколішнице, ось трохи потруху для вашого кота. — Він простяг старій пакунок. Жінка жадібно схопила потрух і подалася геть. Кіт поплентав за нею.

«Зелений чоловік» спитав трактирника:

— Ви не хочете нічого мені подати?

Татусь Матьє більше не приховував своєї зненависті:

— Для вас тут нічого немає. Анічогісінько! Забирайтеся звідси!

«Зелений чоловік» спокійно натоптав люльку, розпалив її, вклонився нам і пішов. Ледве встиг він за поріг ступити, як Матьє люто хряснув дверима за ним і, повернувшись до нас, із налитими кров’ю очима, з піною на вустах просипів:

— Не знаю, що ви за один, хоч ви допіру заявили мені, мовляв, тепер нам не доведеться скуштувати свіжини, але, якщо вас це цікавить, то я скажу: ось він, убивця! — І, сказавши це, одразу пішов.

Рультабій наблизився до вогнища й мовив:

— А тепер ми підсмажимо по біфштексу. Як вам сидр? Трохи гіркуватий, саме такий мені смакує.

Ми більше не бачили Матьє. Цілковита тиша панувала в трактирі, ми залишили на столі п’ять франків і вийшли.

Рультабій негайно потяг мене в обхід маєтку Станжерсона, і ми пройшли з ним добре льє. Хвилин із десять Рультабій простояв на повороті чорної від сажі доріжки, що вела до хижок вуглярів у тій частині лісу святої Женев’єви, яка прилягала до шляху з Епіне до Корбея, й повідав мені, що «зважаючи на те, в якому стані були черевики вбивці, він достеменно проходив саме тут, перш ніж дістатися до маєтку й сховатись у кущах».

— То ви гадаєте, лісничий не причетний до справи? — спитав я.

— Поживемо — побачимо, — відповів репортер. — Те, що розповів про нього трактирник, мене не обходить. Це промовляла його зненависть. Я вас завів пообідати до заїзду «Донжон» зовсім не через «зеленого чоловіка».

Сказавши це, Рультабій надзвичайно обережно прокравсь, — а я за ним назирці, — під хату біля воріт, що належала заарештованим уранці консьєржам. Крізь заднє горішнє вікно, що лишилося відчиненим, він