Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 13

О дев’ятій ранку я вже сидів у чорному автомобілі навпроти будівлі, де мав відбутись діловий сніданок кількох членів верхівки правління: Сальваторе, Блека та Джуліано. Три ікла одного звіра. Колись вони лизали чоботи Ліама. Тепер у їхніх телефонах палала причина підняти голову.

Я натиснув на навушник.

 — Пішло.

У Х'ю був свій стиль. Він подав усе красиво. Не просто скріни листувань. Вони були оформлені як аналітичний файл: імена, зв’язки, транзакції, зашифровані голосові – усе в одному архіві. І головне, було правдою. Ми не вигадували. Ми просто підняли на поверхню те, що Ліам роками ховав у темряві.

На екрані планшета переді мною прихована камера в залі переговорів. Сальваторе перший відкрив файл. Його обличчя застигло, а пальці повільно склали окуляри. Джуліано схилився до нього, щось прошепотів. Томас Блек сидів у кутку з виразом людини, яка чує, як ламається підлога під його ногами.

— …він злив Сальваторе китайцям ще рік тому, — тихо сказав Х'ю у навушник. — Вони щойно це побачили.

І тоді все почалося.

Сальваторе підвівся. Його голос був спокійним, але в очах блискавки.

— Це що, жарт? Ліам працював з Лю Цзі, поки мої люди сиділи без вантажу?

— І прикривався твоїм ім’ям, — додав Джуліано. — Тут є листування. Він злив маршрути, прикриваючи "угодою з Сальваторе".

— То він зрадив нас усіх, — хрипко прорік Блек.

Я всміхнувся. Кожне слово – цвях у труну. Не потрібно кулі, коли є зрада.

Зала гуділа, як вулик перед бунтом. Імена, факти, обурення – все перемішалося у вибуховій суміші.

Хтось набрав Ліама. Він не відповів.

Тоді Блек кинув коротко:

 — Треба щось із ним робити.

— Так, — холодно відповів Сальваторе. — Але тихо. Нехай не знає, хто саме за цим стоїть. Нехай боїться кожного.

Я натиснув на мікрофон.

— Час перейти до фази два. Починаємо хитати його банки. Нехай у нього зникне фінансова подушка. Без грошей і довіри, він ніхто.

Х'ю відповів сухо:

 — Уже йде витік через рахунки у Монако. Його радник спіткнеться на податковому комітеті вже завтра. Усе по плану.

Я знову глянув на екран.  Ліам ще не знав. Але його трон уже тріщав. І дуже скоро він впаде разом із ним.

***

Щось було не так.

Не в повітрі, у ньому завжди пахло ладаном, дорогими парфумами та холодним металом зброї. Не в будинку, бо все виглядало бездоганно. Але у самому Ліамі… щось зрушилося.

Він ходив тими самими коридорами, говорив звичними фразами, навіть посміхався в точних інтервалах, як навчений хижак. Але в очах з’явилось те, чого раніше не було.

Напруження. Нервове, майже ледь вловиме, як нитка, що от-от порветься.

За обідом він упустив келих. Просто так. Без жодного пояснення. Просто в пальцях щось клацнуло, і кришталь розлетівся на підлогу. Ліам не просив вибачення. Він лише нахилився й подивився на уламки, ніби шукав у них відповідь.

Ввечері охоронці перешіптувались. Тихо, але я бачила: один із них нервово ковзав пальцем по телефону. Інший стискав рацію так, ніби вона могла зламатися.

Я сиділа біля вікна в кімнаті, спостерігаючи за хмарами, що тягнулися над горизонтом, важкі, глибокі, темні. Щось стискалося всередині.

Ліам  заходить до мене, я чую це ще до того, як двері клацають.

 Його кроки важчі, ніж зазвичай. Довші паузи між словами. Я звикла до його домінування, до того, як він “приходить за своїм”. Але сьогодні він інший.

Холодні руки на талії. Гарячий подих на шиї. Але в мене в голові – не він.

Я заплющую очі.

Переді мною інший.

Дрейк.

Його дотик. Його подих. Його поцілунок. Живий, палкий, справжній.

Я стискаю простирадло, ніби це рятівний берег. Моє серце б’ється швидше, не від Ліама.

Від згадки.

Від бажання.

Від того, що я мало не попалася і дивом вбереглася від бурі, що могла на мене завалитися, прошепотівши ім'я Дрейка.

І раптом я розумію: Ліам відчуває, що земля під ним тремтить. Він ще не знає, звідки. Але відчуває.

Як і я.

Тиша перед бурею, вона завжди має смак металу в роті.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍