Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 12

Я відчула дотик на ключиці ще до того, як почула кроки.

Губи... гарячі, рішучі, знайомі. Мої пальці з тремтінням стиснули край нічної сорочки, а подих завмер.

 Це не сон. Це не ілюзія.

 — Дрейк?.. — хрипло прошепотіла я, намацуючи опору в собі самій, але серце шалено билося.

Він не відповів. Лише прошепотів мені на вухо щось нестерпно гаряче, щось, від чого тіло здригнулося, ніби у нього раптом увійшла блискавка.

 Його рука впевнена, безсоромна ковзнула під тканину. Він торкався так, ніби мав на це право. Ніби я належала йому.

— Як ти сюди потрапив? — я ледве видихнула, намагаючись розгледіти його обличчя у тьмяній напівтемряві спальні. — Тебе ж можуть побачити…

 — Ш-ш-ш… — він нахилився ближче, накривши мій рот своїм.

Поцілунок був вибухом. Зухвалим, сміливим, ненаситним.

 Його руки міцно тримали мене, притискаючи до себе, не лишаючи й подиху на сумніви.

Я тонула. У погляді Дрейка, у його теплі, в ньому самому.

— Я божеволію без тебе, — прошепотів він на моїх губах. — І мені все одно, хто почує. Все одно, хто побачить. Ти моя.

Кожне слово стирало залишки контролю. Я більше не думала. Лише відчувала.

Руки Дрейка на моїй талії. Його губи на моїй шиї. Мої пальці  в його волоссі. Світ стирався за стінами цієї кімнати.

Поцілунки ставали все глибшими, гарячішими, наче він намагався закарбувати їх у мені назавжди. Я тремтіла, не від страху, а від нетерпіння. Від того, як сильно я чекала цієї миті.

Дрейк підняв мій погляд до себе, його очі палали в темряві.

— Я думав, що зійду з розуму, Сакуро, — сказав він хрипко, проводячи пальцями по моїй щоці. — Коли знав, що ти там... із ним… а я нічого не можу.

Моє серце стиснулося.

 — Тепер можеш, — прошепотіла я. — Я тут. Я з тобою.

Він знову поцілував мене: нестримно, ніби не встигне сказати все словами, ніби тільки дотиком може передати, що відчуває. Пальці Дрейка ковзали по моїй шкірі, залишаючи за собою жар.

Я закусила губу, коли його долоня торкнулася мого стегна, піднялася вище.

 — Дрейку… — шепочеться з вуст мій власний подих.

— Замовкни, — тихо каже він, але не сердито, з посмішкою, лукаво, з тією самою владною ніжністю, яка завжди змушувала мої коліна ставати ватяними. — Дай мені відчути, що ти справді тут.

Він схопив мене на руки так легко, ніби я важила, як пір’їнка, й опустив на ліжко. Тінь від місяця ковзала по стіні, а моє тіло палало в його руках. Я притискалась до нього кожною клітинкою, наче хотіла злитися в одне ціле.

Дрейк схилився до мого вуха.

 — Більше ніколи не дозволю йому торкнутися тебе. Ніколи.

Я притягнула його ближче.

 — І не треба. Бо я тепер твоя. Цілком.

Поцілунки стали жадібнішими. Дрейк не просто торкався, він вивчав, запам’ятовував, як дихає моє тіло, як вигинається від кожного його руху. Ми зливалися в єдиному ритмі: нашому, лише нашому. Його долоні ковзали по мені з такою впевненістю, що я забувала, де знаходжусь, хто я, ким була до нього. Все зникло, залишилась лише мить. Цей дотик. Цей погляд. Це ім’я.

— Дрейк… — видихнула я, занурюючись у його шкіру, у запах, у спеку, що спалахнула між нами.

Та раптом…

— Що ти зараз сказала?

Голос. Не його. Ні.

Моє тіло застигло. Тиша різко впала, як лезо ножа. Я розплющила очі.

Прокинулася...

Наді мною нависав Ліам. Реальний, живий, розлючений. Його очі палали ненавистю, а кулаки були стиснені до побіління.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍